Я не написав того, що є найкраще,
Щоб воно у слові продзвеніло.
Пробивався крізь бої, мов хащі,
За велике, за народне діло.
І слова були — мов кулі в леті,
Може, грізні і важкі, як тучі.
Але я хотів на цій планеті
Ними захистить поля родючі.
В них замало про любов єдину,
Про кохання вірне на світанку.
Але я хотів, щоб мати сину
Словом тим співала колисанку.
В них не билась степова криниця.
Не синіли хмари-веснограї.
Але я хотів, щоб дружба-птиця
В них вела у простори безкраї;
Щоб яснився промінь п’ятикутній
Так, як серце в щирого поета,
Щоб мій день великий, день майбутній
Був як грань солдатського багнета.
Іншим легко риму підшукати,
Сни свої оспівувать безкровні,
А мені нелегко залп гармати
Перелити в посвисти любовні.
Іншим легко на поля журналів
Вірші лить, як воду із баклажки,
А мені — із гомоном кварталів —
В римочки вміщатись дуже важко.
Бо землі зав’южені широти
В серце б’ють вітрами, як руками,
Бо товаришів мільйонні роти
Підіймають землю над віками,
Тешуть камінь, голубі граніти,
В них поля цвітуть, щебечуть діти.
Я той щебет заберу в долоні,
Цвіт полів візьму в веселі очі,
Засвічу їх в заграви червоні
Та додам ще посмішки дівочі.
Поділю я серце на частини,
Щоб любові і трудам віддати,
І нехай любов своє вестиме
І співає колисанку мати.
|
