Кінь Сірко був у батареї,
Кошлаті копита, ніздрі гарячі.
Тягнув гармату, притершись до шлеї,
У дні щасливі і в ночі невдачі.
Топтав поля і камінні бруки
В скреготі гусениць і двоколок,
І двічі в бою ветеринарові руки
Щипцями рвали з ноги осколок.
А коли наводчик у хвилю атаки
Упав і замовк під сніжною зав’югою,
Ніхто не загледів, як Сірко заплакав
Своєю важкою кінською тугою.
Мав собі стійло, як солдат землянку,
Пайові корма — сіно й солому,
Були б в нього діти — думав до ранку,
Що їм та як їм послать додому.
Вночі старшина, хильнувши з баклаги,
Увійшов, і витер чоло від поту,
І сказав, як людині: — Спасибі, коняго,
За службу, за дружбу, за чесну роботу.
Насипав вівса такого, як снилось,
Сухого, із дзвоном, з пилком із ниви,
І Сірко подумав: війна скінчилась
І завтра наводчик заплете йому гриву!
|
