За тихим степом тліють вечори,
І сивим пилом криється дорога,
І молода зоря золоторога
Сіда, як птиця, в шумні явори.
Хіба ж я мало тих доріг топтав,
Вдихаючи гарячий погар трав,
Ковтаючи махри димки ядучі
На Одері, на Пшемші, і на Случі,
І на десятках рік без переправ.
Збери шляхи мої — і встане даль,
Річки з’єднай — і встане синє море.
Чому ж душа тривогою говорить
І серце б’є, як молотом коваль?
На схід погляну — голос мій дрижить,
І явори хитають головою.
Отам мій світ, моє життя лежить
За обрієм, за даллю, за війною.
Від празьких веж і кам’яних хрестів,
Від звалених бомбьожкою мостів,
З дунайських гирл, з моравських луків,
з грому
Підводься, серце, і лети додому!
Зустрінеш друзів — щиро говори,
Зустрінеш матір — припади к порогу.
Там, де шумлять могутні явори,
Стрічаючи зорю золоторогу.
1956
|
