Коли засипають кіоски і мружать свої віконниці,
Ти виходиш на вулиці у вічній своїй безсонниці,
Ідеш ти залізним кроком, ідеш ти квітучим квітнем,
І небо блакитне схиляється
над йменням твоїм блакитним.
І Дніпро простягає руки, і верби схиляють котички
Біля твоєї шкірянки, біля твоєї косовороточки.
Бачу тебе блакитного, з усіма твоїми турботами,
А горе твоє й надія — плюються кров’ю й сухотами.
Коли заметілі, й віхоли, і плаче криваве небо,
Я чую: мене ти кличеш із дальніх років до себе
У світ небуття і спокою, у світ чесноти, не зради,
А я залишать не хочу вічні свої барикади.
Мені не пора вмирати, ще маю діла доволі,
А ти пам’ятай, мій брате, що воїн лишився в полі!
1956
|
|
|
