Од явора снується довга тінь.
І вечір ліг, як воїн на привалі.
І скоро в полі фар палахкотінь
Освітить путь-дорогу далі й далі:
Оту дорогу, по якій ходив
І на якій любив — не долюбив,
Чекав і виглядав тебе, єдину,
Свою надію, мов малу дитину,
Твоїм диханням навік полонив.
Прийди тепер! І хоч словечко мов
Від тих палких незраджених розмов,
І посміхнись, і дай смагляву руку
На добре щастя, не на злу розлуку.
А я тобі віддам і шум дібров,
І літ моїх витку недовгу стежку,
І все, що маю, все, що мати міг,
Небес весняних золоту мережку
Встелю тобі, кохана, біля ніг.
Прийди тепер! Пізнаєм дочиста
Все, що було і з радістю й журбою,
Прийди, я жду. Наш явір вироста,
Отой, що вдвох садили ми з тобою.
1956
|
