Увечері, де канівські гаї,
Співали голосисті солов’ї,
Співали так, що серце розривали,
Вже натрудивши горлечка свої.
Вони сіреньким билися крильцем,
Вони тремтіли серцем і тільцем,
Що навіть мертве дерево в саду
Черешню обіймало молоду.
А тут стояла вранішня пора,
А тут стояла канівська гора,
І вся вона, у солов’їнім свисті,
Немов летіла у поля росисті.
Під чисте небо над Дніпром і далі, —
І наче ті Тарасові скрижалі
У солов’їних щебетах жили,
В зеленій руті, у барвінку, в м’яті,
Де явори стоять немов на святі,
Немов з’явились із нічної мли.
Ідуть зі мною друзі всі мої.
Я чую їх ласкаві тихі речі,
А солов’ї сідають нам на плечі,
Співають і співають солов’ї.
І я вже сам у тихе розсвітання
Весь перелився в їхнє щебетання,
Тарасе, чуєш ти мене чи ні?
Я все життя горю в твоїм вогні,
Якщо не так — то вибачай мені.
Я чув, Тарасе, шум твоїх гаїв,
Я бачив ранок, бачив мирні хати,
Де щебетали сотні солов’їв,
А не могли тебе переспівати.
Ми народились не в одній порі.
До тебе йдемо, як до свого дому.
Витьохкують і мертвому, й живому
Ті солов’ї на канівській горі.
А літо йде полями і гаями,
І вітер віє, і цвіте блакить.
І як мені з моїми солов’ями
Твоє життя у пісню перелить?
О солов’ї на канівській горі!
1957
|
