Так тебе ще змалку пам’ятаю,
Із юнацьких, з піонерських літ.
Як по нашім по дніпровім краю
Ти стелила свій веселий цвіт.
Цвіт отой не з вітерцем летючий,
Наче меду брили золоті,
Важкуватий, сильний і пахучий
Нас п’янив майбутнім у житті.
В ньому бджіл стелилися хорали,
Блискавки над ним хрестили знак.
Ми його по гілочці зривали
І не продавали за п’ятак.
Ну а потім, коли час-недремуха
Нас повів для доброго труда,
Я почув від інших: — Що, черемуха?
Так воно ж не цвіт, а єрунда.
Тільки й того, що п’янить закоханих,
А який у нім, скажіте, зріст,
А яке дихання із епохою?
Незначний, одверто скажем, зміст.
Тільки й того, що хмарини сизі
Понад нею, мов весняний кіш.
От, мовляв, залізо є в залізі,
А у ній металу ні на гріш.
Так собі малі якісь прикметики.
— Бач, стоїть, як в білім молоці, —
Билися в полеміці поетики,
Мов старі безхвості горобці.
І якби ти, гарна, поміж діла
В «Літгазету» десь зайшла сама,
То в цвітінні білім червоніла б
І не обібралась сорома.
Але ти одна, ясна і строга,
Над світанком зоряно-крутим,
Над колгоспом сіяла дорогу
Медом, цвітом, дзвоном золотим.
Шоферів вітала з емтеесу,
Світло фар, сліпуче і руде,
До огнів збудованого ГЕСу
Простягала гілля молоде.
Пам’ятаю, другові могилу
Ми копали в тиші за селом,
І серця тремтіли понад силу
Під твоїм, черемухо, крилом,
Щоб над ним ти з ласкою привченою
Гомоніла щиро з року в рік,
Щоб йому була ти нареченою,
Бо свою він загубив навік.
Під промінням, хвищею й порошею
У блакитну, у весняну вись
Зацвітай, шуми, моя хорошая,
Виростай, а тільки не хились.
І нехай дівчата русокосії
Під тобою милих стрінуть знов
І несуть із цвітом твоїм росяним
Вірну і незраджену любов!
|
