Скільки вас, ясних і незабутих,
Молодих, завзятих, дорогих,
Стукають у серце в бурях лютих,
В загравах і далях вікових:
— Одчини, з тобою поговорим!
Чуєш нас? А ми ж твої брати.
Поділися з нами щастям, горем,
Поможи у вічність перейти.
Поклонись дібровам і долинам.
Повернись до юних поколінь.
Розкажи, що ми не йдем, а линем
Через час, і забуття, і тлінь.
Поклонись коханій після бою,
І не треба нам тії хвали.
Ми ж нічого не взяли з собою —
Лиш бинти й шинельки узяли.
Поклонися матері і дому,
Де росли ми, не доживши днів,
Де над нами з весняного грому
Дуб столітній тепло гомонів.
Подивись, бо ми вже не поглянем,
Поклонись у тихий добрий час
А іще і жонам, і коханим —
Їх мільйони ожидало нас.
Ми ніде під кулями не гнулись,
Під вогнем прямим і навісним.
Хай простять, що ми не повернулись,
Хай пробачать, як живі живим.
Там, де зорі й тихі краснотали,
Заспівайте у світання час
Не для того, щоб пошанували,
А для того, щоб згадали нас.
В вас, живих, немало є турботи,
А за те, що нас взяла війна,
Нам не треба слави й позолоти,
Тільки б дітям наші імена.
Їм би стежку, та хорошу хату,
Та хорошу звістку із війни.
Ми ж сплатили кров’ю добру плату,
Нашій крові не знайти ціни.
Хай дощі ідуть у тихій зливі
На поля, луги і сіножать.
Наші ж атестати у архіві
Пожовтілі вже давно лежать.
Хай над нами світить ясна зірка,
Навіть та потріскана фанірка,
Людськими сльозами вся политая,
В бронзі монументів не одлитая.
І, здається, в ніч — ізнов зупинка.
Промайне узориста хустинка:
Над нашими міліонами,
Над солдатськими медальйонами,
Над пожарами з ожереду,
З бойовищами попереду.
І, здається, в ночах, на вокзалах,
Ждуть і кличуть всі мої брати:
— Кажуть, ти живий? Так це ж
немало!
Поможи ж у вічність перейти,
Поможи ж у вічність перейти.
1956
|
