Не можу бачить, як людина плаче,
Здригаючи плечима безутішно,
Ковтаючи важкий клубок гіркоти
Чи болю й смутку. Не виношу сліз,
Скупих і незриданних в самотині,
В нужді буває, у тяжкій образі,
Гірких і сивих не виношу сліз.
Це, мабуть, з того, що малим дитям
Я їх багато бачив: нас шестірко
Дивилося, як мати біля печі
Картоплю чистила й скупа сльоза
Їй по щоці повзла і вже зникала
В начищеній картоплі, потім друга
З’являлася і, стерта кулачком,
Ще довго червоніла на обличчі.
І вже тепер, як десь її загледжу,
Оту сльозу, то затремчу руками,
І сам не свій, і вся душа болить
І хмуриться, немов тісна кутина
У нашій хаті, де палає вогник
І клекотить картопля в казанку,
Присолена не сіллю, а сльозою.
|
