Десь на міднім світанку,
у розводах гарячої просині
Я іду,
я іду,
я ступаю асфальтами міста,
Площі кидають мево
червінцями осені,
І лежить тишина,
без людей тишина урочиста.
Юрби вулиць упали,
як нерухомі фонтани,
Сине небо застигло лапою,
І вмирають гудки,
і серцями залізними
корчаться крани,
І з колонок водиця
заржавлена капає.
Без людей. Без душі.
Без гарячого пульсу у скроні,
Нерухомі квартири
у картинах і килимах;
Не доїдено хліб на столі.
Не дописано книгу в безсонні,
Не прикрито подушку дитині.
Жах! Жах...
Чорні більма вітрин.
Пухирі абажурів в електриці,
Сині плями тролейбусів
проводжають мене.
Я іду одинокий,
неначе в незвіданій Мексіці,
Може буть, може бути,
десь людина майне?
Може, в тихім саду,
на світанку чи нічкою глупою,
Стріне дід-садівник
у обійми живі?
Але яблука стиглі
з антонівок гупають, гупають,
І ніхто їх не підбирає в траві;
І ніхто їх не їсть,
і не квасить у діжечки криті,
Бджоли лапками креслять
отруйні сліди,
Без людської руки
набирають меди медовиті
І несуть невідомо куди.
І всихає пшениця,
невідомо для кого посіяна,
І зітхають в предсмерті
жител теплі вогні,
я іду,
я іду,
я іду —
і самітність осіння
Чорні руки, як реквієми,
простягає мені.
Впала бомба воднева.
І глобальна о тій же хвилині.
Люди милі мої,
я ж люблю вас, як сонце ріку,
Не лишайте мене одного,
не лишайте мене в самотині,
Цід розколотим небом,
На самітнім віку!
|
