Інколи найде така хвилина,
Ніби я винен у всьому світі —
За хліба шмат,
що не має людина,
За недорід на зеленій віті;
За вікову материнську муку
І за посуху на ниві й луці.
Хлопець любив,
а прийшла розлука,
Я ніби винен
у тій розлуці;
За суховії,
за град із грому
І ракетно-космічні невдачі,
Муж не вернувся
давно додому,
Я ніби винен,
бо жінка плаче;
Хтось замерзав за далиною,
Хтось повідає життя печальне —
Серце моє, серце,
то ж ти виною,
Зліплене з нервів
і ненормальне!
Пульсом прискорене
і напружене,
Б’єшся, як птах
у посуху літом,
Може, то й добре,
що з болем здружене,
А не прикрите рожевим цвітом!
|
|
|
