Ого, братки, понаписали книг,
Пустили їх в незвідані мандрівки,
Немов безбатченків, малих дітей,
Неначе птиць до вирію безкрилих,
Нехай, мовляв, шукають висоти,
Вогню людського і людської хати.
Одні із них, як біженці, бредуть,
Нудні та сірі, в дощики осінні,
А інші з них, як сироти бездомні,
Тиняються підтинню й не знаходять
Притулку в серці; інші одягли
Рожеві окуляри, і рожевий
Їм світ ввижається, й сльоза рожева,
І зморшки чола, й руки в мозолі.
Рожевим лаком криті; навіть свині
Кувікають рожево у хліві
Над силосом з троянд, а не з бутвини,
І зварений з півправди сурогат
У книгах тих — як патока отруйна.
Лише немногі з тисячних писань,
Із нервів роджені, у лютій муці,
Покладені рядками на папір
І пульсом серця скровлені до краю, —
Пекучі й строгі в мудрості своїй,
Живуть з людьми.
І палітурки в них
Потерті й некрасиві, й сторінки
Прокіпчені в диму із тютюну,
Немов траншея, де жили солдати.
Прийди ж до мене, щастя, в тихий дім,
З’явись, моя скупа і мудра книго...
1962
|
