Тут в’ється Стугна, пахнуть медуниці,
Де я колись ходив, замурзаний малюк,
Де розписні, як сон, загонисті синиці
Клювали чорний хліб з моїх дитячих рук.
І мрію сховану, й легенду волохату
Приносили нам весни уночі
В покладену на зруб дубову отчу хату,
З піснями край стола, просами на печі.
Росли дитячі сни, як дерева за нами,
Прощалися діди, лишивши розум в дар,
І пахощі землі мережились димами,
Де риба, і ремінь, і динь густий янтар.
А в кольорах земних душі світились двері:
Мементо морі, й цвіт, і візерунків дріб,
Збиралися дощі, як діти до вечері,
На сивім полотні боги жували хліб.
Тепер у тім краю дитячі інші личка
В заметах снігових, біля нічних багать
Виносять чорний хліб розкльовувать
синичкам,
Бо зими й весни йдуть, а птиці все летять!
|
