Всі бурчать наді мною, глузуючи тяжко,
Від критичних басів до газетного альту:
— Знову в пісні ромашка?
Куди ти, ромашко?
Ну-бо стань в стороні і не лізь до асфальту!
Тут без тебе мороки стача до півночі,
І в поемах, і в прозі б не трапилось маху,
А воно ще цвіте і розплющує очі,
А воно ще пищить — ботанічна невдаха!
Ну, а я ж бо не дуже, а я собі збоку,
Так стою собі тихо й дивлюсь на людину,
Тільки трішки поп’ю із весняного соку,
Тільки крапельку сонця на очі накину.
І куди ж мені дітись з планети широкої?
Тут у мене і вітер, і сонце, і друзі.
Всі живуть, наче люди, а я у неспокої,
Без житлової площі у темному лузі...
Хоч би ніжку зелену свою без остуди
Десь поставить на чорні і мерзлі граніти.
Я проб’юся корінням, я вийду між люди,
Щоб у вашому щасті цвітком пломеніти!
1960
|
|
|
