Скривджені й нескривджені

Іван Нечуй-Левицький

— Ага, от що я забув! Добре, що ти, дочко, рано встала та вийшла гуляти. Коли б же жінка швидше виходила! Але ж вона ще цілу годину буде чіпляти блискуче діамантове намисто на шию, а другу годину буде панчохи та золоті черевики взувать... Ой, сон налягає! — мимрив Місяць і не видержав далі. Проз його плила здорова, як перина, хмара. Нерушливий і ледачий на вдачу Місяць вхопив її, раптом ліг, вивернувсь та й заснув, ще й одразу аж захріп на все небо.

За Дніпром, за густим, темним лісом, заблищало небо тихим світом; на небі з’явилась пишна палата матері Зірниці — Сонця. Сонце прокинулось. Зірниця побігла в палату, щоб понести матері роси вмиватись. Як тільки Сонце прокинулось, палата засвітилась в небі, велика та висока, з золотою покрівлею, з високими стовпами навкруги та високими баштами. Золоті стіни засіяли. Кришталеві стовпи та башти розливали кругом білий, срібний світ. Золота покрівля лисніла на синьо-жовтому небі. Вода в Дніпрі засяла од берега до берега, неначе в йому лилося розтоплене золото. Сонце сиділо коло здорового на всю стіну дзеркала. Дванадцять служниць в срібній одежі вбирали Сонце. Вони завили їй кучері і присипали їх золотим порохом, наділи на голову вінок з червоних троянд, пришпилили його золотими шпильками, а зверху поклали другий вінець з діамантів. Срібну сукню вони підперезали золотим довгим поясом, а на плечі накинули золотий широкий серпанок. На краях того серпанку пришпилили кругом квітки, перемішані з дорогими діамантами. Сонце взулось в червоні черевички з золотими закаблучками, глянуло на себе в дзеркало. Служниці одчинили високі двері з дорогого кришталю. Цариця неба вийшла з палати й засіяла на все небо, на землю, на море та ріки. Палата щезла в тому полум’ї проміння, неначе потонула в світі. Служниці голосно заспівали. Защебетали соловейки в садках, защебетали всі пташки в гаях. Все прокинулось на світі. Прокинувся й Місяць, лежачи на хмарах. Світ Сонця вдарив йому в очі. Він чхнув, витріщив очі на жінку та й згадав за свою думу.

— Жінко, чи ти пак знаєш, що наша донька вчора ввечері цілувалася з тим шибеником Іваном Громовиком серед неба, перед небом та землею? — гукнув він се та й пірнув з периною за гори.

Розсердилась цариця неба й землі і впустила довгий поділ широкого золотого убрання, котре вона держала в руці. Золотий поділ розпустився гарячим, пекучим промінням над борами. Гаряче проміння впало огнем на ліси. Ліси одразу зайнялись і запалали. Пішла тихою ходою цариця над Поліссям, — болота й мочарі висихали; йшла вона понад степами, — сохла трава в степах. Пшениці та жита в’яли й жовкли. Квітки, котрі порозцвітались уранці, опівдні в’яли й засихали. Закурила земля димом та парою. Висихали річки та ставки. Товар та усякі животини ховались в ліси та очерети, звір утікав у нори. То був страшний день спеки. Аж увечері цариця схаменулась, опам’яталась і вхопила в руку поділ свого серпанку — і спека спала.

Зоря знов вийшла на небо на прогуляння. Мати вгляділа її, йдучи додому в свою золоту палату, й глянула на неї блискучими сердитими очима.

— Знаю, знаю! Все знаю! Мені батько сказав. Не сором тобі цілуватися з парубком перед усім небом та усією землею? Потривай же! Прийдеш ти додому!

Зоря злякалась, стурбувалася і пустила з рук розкішний пучок з рож та лелій. Вона глянула на схід сонця, де було Громовикове царство, й ждала од його поради й оборони. Там уже стояла темна ніч. В темному небі сяли зорі.

Громовик сидів у своєму червоному наметі. Високі гори Гімалаї виганялись за хмари і були вкриті снігом. На страшній найвищій горі стояв ясно-червоний намет і світився наскрізь. Зверху на наметі сидів орел в золотому терновому гнізді і махав крилами. За кожним рушінням його крил бризкали пучками на всі боки блискавки, сипались по наметі, падали на гори, розсипались в чорному небі. Кругом гори стояли непорушно хмари, неначе захололі білі хвилі моря, а за ними навкруги піднімались хмари, наче високі гребені гір, то шпичастих, то круглих; подекуди стояли вони, ніби високі скелі, стіни та башти; декотрі понависали зверху, понахилялись набік, неначе якісь мури, що були напоготові впасти. Од орлиних крил лився світ то білий, як світ сонця, і всі хмари біліли, ніби вдень, — то знов лився світ синюватий, і хмари, як і гори, вкриті снігом, синіли цвітом вранішнього неба. Лився світ червоний, і всі хмари ставали червоні, ніби облиті кров’ю. А зверху чорніло небо, неначе запнуте чорним сукном, і на йому горіли ясні здорові зорі.

Громовик сидів у наметі на золотому стільці. На пишному високому чолі лежала дума. Та важка дума похилила його голову. Він сперся на золоте поруччя стільця і підпер голову долонею. Світ лився на його хвилями через червоне полотнище намету. За наметом стояло напоготові все його військо, цебто всі вітри. По один бік стояли в опрічній купі холодні вітри з довгими бородами та вусами, в білій, як сніг, одежі, з білими корогвами в руках. Сизий іній слався по їх зброї, по вусах, по бородах, висів на густих бровах та віях. З їх убрання та волосся сипався сніг. По другий бік намету стояли окроме далеченько гарячі вітри з смуглявими видами, чорняві, з червоними щоками та з палкими, здоровими, чорними очима. Вони були убрані й узброєні в усе червоне, як жар, і держали в руках червоні корогви; од корогов палало ніби полум’ям. Перед наметом стояли теплі вітри, біляві, з білим видом, і русяві з рожевими щоками, з розкішними русими кучерями та синіми очима. На них було зелене убрання, а в руках вони держали зелені корогви, обвиті рожами та чорнобривцями.

Громовик встав з стільця і вийшов з намету. Він махнув рукою направо й наліво і сказав:

— Починайте гратись! Пограю й я на своєму коні, бо, може, на довгий час перестану вигравати на коні!

Холодні і гарячі вітри крикнули. Гора задрижала й затрусилась. Хмари, що стояли горами та муром, тихо рушились й заколихались.

— Розпочинаймо страшну бурю, бо все вже застоялося тут! — сказав Громовик. — Маю вас покинути за якусь хвилину і впаду на землю і піду між люди!

І одразу холодні вітри полетіли низом, вітри гарячі шугнули, як орли, горою. Хмари захитались, рушилися, ніби страшні снігові гори рушили з місця: одні посунулись, другі впали. Здавалось, ніби скелі падали, башти нахилялись, розвалювались. Вітри гули, як навіжені, то падали в море, сторч перекидались, валялись на скелі. А орел сипав блискавкою і обливав неначе кров’ю те пекло.

Громовик свиснув. Перед ним став чорний кінь з золотими підковами. З очей та вух сипались іскри. Громовик скочив на коня й пірнув з ним у хмари. З його рук посипались страшні блискавки. Загуркотів страшний грім. Огняні смуги пронизували гори та мури наскрізь, грім гримів, бив у скелі; блискавки бігали по чорному небі, як змії, десь падали в хмари, сипались на землю та на море. Здавалось, ніби настав кінець світу. А верх Гімалаїв стояв один непорушно з червоним наметом зверху, а кругом його стояли гарні, як весна, тихі, теплі вітри і дивились на ті страшні рушіння товаришів в небі та на землі.

Палац раджі Ахмата Вішни, гарний, як цяцька, стояв на горі на березі Синього моря. Високі башти палацу сяли золотом; білі марморні стіни лисніли, мов срібло. Вікна були обкладені квітчастою мозаїкою. Кругом садки, як зелене море! Палац стояв над заливом. По обидва боки залива вганялись у море скелі, а на скелях стриміли дві високі зубчасті башти.

Була глупа ніч. Буря лютувала на морі. Страшні хвилі кидали вгору кораблі, мов тріски. Блискавка бігала на небі. Грім гримів безперестанку. Ахмат Вішна сидів коло одчиненого вікна, дивився на величну картину і задумався. В палаці його жінка Фатьма мучилась од родива.

Вдарив страшний грім над самим палацом. Блискавка змією впала в одчинене вікно. Ахмат Вішна впав мертвий... В той час цариця породила сина. Син був неживий. Золота блискавка впала на дитину, дитина ожила і заплакала. То Громовик упав блискавкою, дав живоття синові і, перелетом, жартуючи, вбив батька. Мати дала синові імення Саіб.

Почав Саіб підростати. Цариця приставила до нього Гаруна-пашу, щоб він доглядав сина і виглядів, виховав його на раджу. Гарун приставив до Саіба вчителів. Маленький Саіб був дуже розумний хлопець і вчився так добре, що незабаром став трохи не розумнішим за свого напутника і вчителя, забивав баки в змаганнях Гарунові-паші.

«О, погано! — подумав Гарун-паша. — З Саіба вийде дуже розумний раджа, а се для мене і для всіх пашів не на руку».

Ото він наговорив Фатьмі, що вчителі вже дуже мордують царевича наукою.

— Борони боже, ще дитина заслабне і умре! — казав він цариці. Цариця пойняла віри й попрогонила вчителів, а книжки позамикала в скриню. Гарун-паша звелів учити Саіба муштрів.

— Тобі, царевичу, треба вчитись воювати. Меч тобі в руки, а не книжка! — сказав Гарун-паша до Саіба. — Ти колись будеш славним раджею. Тобі треба буде воювати, землі забирати, царства руйнувати та слави добувати.

Але Саіб дуже бажав читати книжки, бо в його був великий потяг до книжок. Але мати одняла книжки, і він мусив щодня муштруватись.