Скривджені й нескривджені

Іван Нечуй-Левицький

— Народ висадив браму і проломив стіну! — крикнули в палаці.

Паші пороснули, як намисто з порваного разка, розбіглися з палацу і поховались у садках, в печерах. Полив дощ як з відра. Піднялася буря і роздмухала полум’я. Палац запалав і вкрився димом. Іван Громовик літав по хмарах на баскому, огнистому коні. Кінь вигравав, ставав дибки, а з-під його копит сипались жмутами страшні блискавки і обсипали і землю, і море, і пустині. Од того грому одвологло й почистішало повітря; зараз перестав помір на людях. Од великого тучного дощу вродив хліб, перестав голод. Небо спасло народ од наглої смерті й пошесті, він утихомирився.

Паші з переляку втекли од розлютованого народу, порозбігались в кам’яні гори, в дикі ліси та поховались в скелях, в печерах. В диких горах та скелях не було кому на їх робити, а самі вони були незугарні й нездатні до будлі-якої праці. Вони мусили жити вкупі з диким звіром і згодом потім живились овощами й лопуцьками, самі обросли шерстю, як звірі. В Гаруна-паші навіть виріс вовчий хвіст та цапині роги од лісового поживку.

Покинувши землю, Зірниця вернулась в свою небесну надхмарну палату.

Палата з білого та зеленого кришталю стояла високо-високо над горами Гімалаями. Легкі білі хмарки двома довгими рядками стали по обидва боки до самої палати, наче довга галерея. Там стояли рядками біляві та русяві русалки хмар та цілющої й живущої небесної води. На сході сонця вже розлився рожевий світ. Довгі рядки хмарок стали рожеві. А нанизу, неначе отара білих овечок, стовпились верхи Гімалаїв, вкриті снігом. І хмарки, і білі снігові гори заблищали рожевим світом. Глибокі зелені долини вкрились прозорим туманом. Озера в долинах лисніли, наче дзеркала, вправлені в зелені рами. І гори, і долини, і озера ніби дихали свіжою вогкою прохолодою. Синьо-рожеве небо неначе розливало здоров’я, дихало щастям на землю, вливало міць в рослини, квітки та дерева, в розкішні долини, в гори, поплутані, як фантастичний сон.

Зірниця одпочивала довго і опізнилась світити на небі. Вже сонце зійшло, як вона прокинулась. Русалки заспівали пісень. В небі набігла хмарка і загримів тихий грім: то заіржав білий кінь, на котрому з’явився Громовик. Зірниця вийшла з палати, махнула хусточкою і до самих копитів Громовикового коня розіслався довгий міст з хмарок, застелений та обвішаний рожевими та оранжевими килимами та хустками. Громовик покатав до того мосту, скочив на міст, доскакав до палати, скочив з коня і привітався до Зірниці.

Тим часом мати Зірниці, Сонце, вгляділа Зірницю й махнула до неї пучком золотого проміння. Зірниця уклонилась Громовикові, зблідла в промінні Сонця і побігла до матері. Мати обняла її та й поцілувала.

— Вибачайте, мамо, що я оце так довго загаялась, бо заспала, — сказала Зірниця.

— Еге, дочко, довго! Тебе не було дома вже двадцять літ та двадцять зим. Я з неба оглядала землю й море, шукала тебе і нігде не найшла. На твоє місце я поставила в небі великий ізумруд, що світив вранці та ввечері. Це ти, доню, певно, десь блукала, помандрувавши в небесний простір з тим Громовиком?

— Це правда, мамо! Мені снився сон, що я була на землі, десь ніби стала дівчиною, довго бідувала й поневірялась між убогими людьми на землі, кохала когось, схожого на Громовика. Мамо! я його і в сні бачила, бо люблю його й ладна хоч зараз піти за його заміж!

— Як хочеш, то йди за його, але вдруге не тікай з неба! — сказала мати і махнула золотою паличкою до Громовика.

Громовик блиснув блискавкою, тихою, ніби срібною, що ледве була примітна в золотому промінні сонця. Загримів дрібний грім, веселий, сріблистий, неначе регіт молодого хлопця. Громовик став перед царицею неба.

Зірниця подала йому руку. Русалки в хмарах заспівали пісню на заручини. Блискавка блиснула й оповила, неначе золотий перстень, рожевий палець Зірниці. Птаство в гаях та в садках защебетало аж залящало, квітки та дерева замаяли, зашелестіли листом. Хвилі в морі тихо заворушились й зашелестілись коло берегів. Все зраділо радістю живоття, радощами здорового погодливого дня. І ніколи сонечко не сяло, не світило так привітно та радісно, як в той день.

Настав пишний вечір. Зірниця засяла в своїй кришталевій палаті всіма кольорами веселки й брильянтів: вона справляла заручини. Всі зорі тієї ночі стали більші, світили ясніше, миготіли, дрижали світом, ніби горіли. Вони зібрались на заручини кругом палати Зірниці, сплітались у вінки, в гірлянди та букети. Більші зорі були запрохані в дружки та світилки. Небесні русалки заспівали. Тихі весняні вітри повіяли на срібні та брильянтові дзвоники, котрими була навкруги обвішана палата. Тихі вітри коливали дзвоники, і вони дзвеніли і розливали в небі райські мотиви. Небесні русалки почали танці. Узброєний Громовик прикатав на білому коні. За ним летіли на конях усі вітри в червоному, зеленому та білому убранні.

Саме тоді несподівано зійшов Місяць і заглянув в палату.

— А батька забули попросити в гості! Оце так! Коли б тобі хоч чарку горілки дали батькові! — загомонів Місяць. — Бач, яка ти, дочко, горда та пишна!

Місяць вхопив здоровий кришталевий кубок і налив собі з півкварти. То була роса Зірниці. Старий хильнув і скривився:

— Чорти батька зна, що п’ють оті зорі! Щось солоденьке та нудненьке... А достань лиш, зятю, доброї горілки, тієї, що заправлена блискавкою! — промовив Місяць.

І Громовик зараз налив йому кварту горілки, заправленої перцем. Місяць вихилив усе дочиста, до сухого дна, гакнув, цмакнув і втер губи хмаркою. Горілка вдарила йому в самісіньку лису голову: він почервонів, а потім зблід і потягся на небо, але тієї ночі світив дуже погано. Люди казали: буде дощ, бо місяць світить, ніби крізь сито, неначе йому заснувало очі, мов п’яний чоловік лупає безтямними дурними очима.