Два брати

Іван Нечуй-Левицький

В одному селі жив собі убогий чоловік Петро Клепало з жінкою Марусею. Вони мали двох синів парубків. Старший звався Юрко, а менший Улас. Обидва брати були схожі лицем, чорними високими бровами та чорними кучерями. Обидва були гарні, високі, рівні станом, та не схожі вони були душею. Юрко був розумний, хитрий та підлесливий. Улас любив мовчати і не любив нікому кланяться та кориться.

— От люба в нас дитина Юрко! — часом говорила Маруся до чоловіка. — Приязненький та ласкавенький, хоч у вухо вбгай, а про Уласа не знаю, що й казать.

— Та й я не вгадаю, що воно за людина, — говорив старий Петро. — Чи він дуже розумний, чи дуже дурний; чи він добрий, чи бундючний, чи лихий. Мовчить собі та й мовчить. Хоч і увивається коло роботи добре, але якийсь неласкавий вдався: не поклониться, не подякує, все поглядає на людей або скоса, або спідлоба.

А Юрко все запобігав ласки в батька та в матері, та підлабузнювавсь до їх.

Тільки оце стара було позіхне, Юрко вже й подушку підкладає їй під голову. Заплямкає мати після обіду губами, Юрко вже й подає кухоль з водою. Чи хоче батько вийти з хати, Юрко за свиту та й накидає батькові на спину, ще й двері одчиняє. А Улас стоїть, насупившись, та тільки поглядає скоса.

Ото раз старий Клепало занедужав. Юрко питає в батька: «Чи ви, тату, дуже слабі? Може б, нам покликать попа, щоб вас висповідав».

— Та не треба, сину! Я не дуже слабий.

Батькові стало гірше, а Юрко знов до його: «Тату, ви дуже слабі; я вже сказав майстрам, щоб робили вам дубову домовину»...

— А хиря твоїй матері, коли так! — сказав старий. — Потривай лишень! Ще я не вмираю. Це, мабуть, ти задля того до мене такий добрий, щоб я одписав тобі, а не Уласові, хату та грунт.

Ото батько одужав, постеріг Юркові хитрощі та й каже: «Ти вже аж надто добрий до мене: аж переборщив. Йди собі кудись на службу, бо мені ніяково тебе і в хаті держати: може, ти мене й отроїш».

Юрко взяв одежу, взяв харчі, а Улас каже: «Коли ви, тату, проганяєте старшого брата, то проженіть заразом і мене, бо я його брат. Я не хочу, щоб він нарікав на мене й поневірявся десь по людях».

— То йди собі й ти за ним, про мене, й світ за очі. Од тебе ніколи не почуєш ні ласки, ні доброго слова, — каже старий.

Ото одяглися брати та й пішли собі в світ шукати долі. Йдуть вони день, вийшли на великий тракт. Понад шляхом стоять стовпи, на котрих були написані верстви. Як тільки вони дійдуть до стовпа, Юрко здіймає шапку та й кланяється до стовпа.

— Нащо ти кланяєшся стовпам? — питає в його Улас.

— А для того, щоб не забутись, як треба кланяться людям, — каже Юрко, — бо як будеш гнути спину перед людьми, то всього добудеш.

— Гни спину, коли вона в тебе гнучка, а в мене спина цупка, неначе дубова: ніяк не гнеться.

— Бо ти дурень: не знаєш людей.

Йдуть вони та йдуть. Заходили в села, напитували собі служби. Але села були вбогі, і ніхто їх не найняв. Ото третього дня прийшли вони в одно здорове село. В тому селі хати були здорові, люди заможні. Брати зайшли до одного багатого хазяїна й стали в його за наймитів. Хазяїн послав їх у поле з волами волочить. Улас цілий день волочить, а Юрко ляже собі в холодку під дубом та й спить. «Волочи ти, дурню, за себе й за мене, а я одпочину, бо я старший», — каже Юрко. Ввечері вертаються вони з боронами до хазяїна. Юрко помочить вид та руки водою, замаже їх трохи землею, неначебто руки пилом припали од важкої роботи на ріллі, та й іде за волами.