|
I
Не можна бабі Парасці
вдержаться на селі
Ой люди добрі! що мені на світі божому робити? Не можна, не можна за лихими сусідами на селі вдержатись. Хоч зараз спродуйся, пакуйся — та й вибирайсь на кубанські степи! Дав же мені господь сусід — нічого казати! Але ніхто мені так не допік аж до живих печінок, як та капосна баба Палажка Солов’їха. Та що й говорить? Хіба ж ви її не знаєте? Чи є ж така — не то що на селі, але й в цілому світі? Боже мій! Так уже її обминаю, обходжу десятою вулицею; отже ж зачепить! Якби я під землею лежала, вона б мене, капосна, і там знайшла б. А я, собі на лихо, вдалась добра. І, господи! я б її довіку не зачепила, якби вона мене не зачіпала. Ще на біду й чоловік мій, Омелько, вдався вже геть-то гнучкий, як батіг з клоччя. Та що й говорити! Од такої баби, як Палажка, не тільки я з Омельком, але навіть дві люті собаки не одгризлись би. На моє безголов’я, й хати наші на однім кутку, через улицю, і поле наше поруч.
Оце що божого дня міряє Палажка свою різу як не хворостиною, то поясом, таки вдвох із своїм чоловіком, Соловейком. Міряє, міряє, а піде жати, то й вріжеться на ступінь або й на два в чужу різу. Хіба ж раз люди одбирали снопи з її різи! А це сього року, мабуть, зовсім здуріла: захопила мою різу та й вижала аж півкопи. Виходжу я з серпом на своє поле, дивлюсь, аж полукіпок вже стоїть! Скинула я пояс, переміряла свою різу — моя різа, а полукіпок стоїть, як стіжок. «Ой ти, боже мій! — крикнула я до Соловейків. — Хто оце крав моє жито?»
А Палажка до мене: «Не кричи, бо я помилилась: думала, що моя різа; або заплати мені на півкопи грішми, або дай сніп».
«А не діждеш ти, щоб я тобі гроші платила або злодієві хліб давала. Хіба в мене рук нема? Хіба в мене чоловіка нема? Була б і сама з Омельком вижала. Не дам, — кажу, — тобі, заслиняній, ані снопа жита». Чую, вже моя Палазя хвалиться всім на кутку: «Оце помилилась, не переміряла добре різи та й нажала дурнісінько отій грапині півкопи жита».
Ото другого дня виходжу я жать на свою різу. Коли дивлюсь, а Солов’їха вже й зайняла постать саме коло моєї різи. І вона жне, і дочка її, дівка, жне, і чоловік її з пасинком коло неї жне (бо вона вже за другим чоловіком); вже й не знаю, як вона сподобалась тому Соловейкові! Ой господи! Як говорить, то тільки плює словами, а не говорить: пху, пху, пху! так і обплює свою погану морду. А як йде, то запаска на їй так і розійдеться спереду на обидва боки, аж об землю черкається; волоче по землі, неначе прибита гуска крила.
От вони жнуть, а я йду та й наскочила на них. Іду я така сердита та й слова до їх не промовила. А Солов’їха до мене: «Чого це ти, грапине, не скажеш мені й «боже поможи»? Нажала тобі дурнісінько півкопи жита, а ти й добридень не скажеш!» Я плюнула та й стала поруч із Соловейками жать, та все мовчу. А Палажка знов до мене: «Грапине, грапине! Та хоч обізвись до мене».
Я взяла та й зайняла постать серед різи; думаю: цур тобі, пек тобі! лучче я одступлюсь од тебе. А вона надійшла до моєї різи та знов гукає до мене: «Грапине, грапине! Попова сучко! Хіба ж я не знаю, що ти вже ходила до попа на Соловейків брехать, бодай тобі добра не було! Нажала я тобі, грапине, дурнісінько півкопи... Грапине, грапине! Та хоч обізвись до мене».
«Ой боже мій! Не лиха ж оце людина!» — думаю я, та все мовчу, аж зуби зціпила. Взяла я одступилась на самісінький край різи. А Соловейко не втерпів та й каже дівці: «Ти б узяла грудку землі та заткнула своїй матері рота». В мене трохи сльози не закапали з очей, коли вже Соловейко за мною оступається. Я не втерпіла: підвелась і тільки що роззявила рота, щоб крикнути на Солов’їху, та й покотилась в рів, бо саме коло нашої різи був глибокий рівчак з маленькою криничкою. Покотилася я в рів, а кісточка в нозі хрусь! Зломила ж оце я, думаю, ногу! От тепер, думаю, якби прибігла Солов’їха, то побила б голову серпом зверху. Напилась я з криниці води та насилу рачки вилізла з рову. Іду я по різі та шкутильгаю. А Солов’їха вже й рота роззявила: «О, ба, грапине! Покарав тебе господь! Бодай була й другу ногу зломила!» Я таки й додому не дійшла; один чоловік, спасибі йому, привіз мене. Другого дня, як ішла на поле, то вже рисувала через дві різи: як своє лихо, так Соловейків обминала, щоб тільки не було між нами тієї гризоти, тієї змажки та лайки.
|
|
