Баба Параска та баба Палажка

Іван Нечуй-Левицький

Розвалявши піч, побила кочергою горшки на полиці, а далі давай різати пасинкові курчата: половину поварила, половину попекла, пообідала собі та й кажу пасинкові: «Оце ж тобі московська закуція, щоб ти вибирався з хати під три чорти або й далі!» Як наробить він галасу, а за ним його жінка, а за нею й мій чоловік! А я собі походжаю по хаті та облизуюсь після смачного обіду. «Били ви мене, за те ж і вас побила лиха година», — кажу я та вхопила святий образ під пахву під свиту, підмостила під очіпок повиривані коси та до священика. Впала я перед ним навколішки, показала свої виразки, зняла очіпок, навитягала з кіс дві жмені волосся. Витягаю ті чисниці та пасма з своєї голови та й розказую: оце вискуб з мене чоловік, а це пасинок, а це невістка — оце все Парасчине діло. Од попа побігла в управу до волосного. Тільки що доходжу до управи, а звідтіля Параска з порожніми відрами та й перейшла мені зумисне дорогу. Біжить, проклята, прудка, як коза, а порожні відра цок та цок об коромисло. «Переходь, — кажу, — переходь дорогу! ноги тобі покорчить, бо я йду з святим образом під пахвою: не заподієш мені лиха, чарівнице!» Говорю я до неї, а в душі в мене тьохкає, бо я бачила, що Параска була в волості, а де вона помаже своїм язиком, там і святі образи не поможуть. Приходжу я до волості, і сама хрещусь, і образ хрещу. В волості повно людей. Волосний, таки мій кум, судить людей, а десятник, москаль, куняє на лаві. Стою я коло порога, застоюю черги, а мій кум гляне на мене скоса, наче п’ятака дасть, та все судить других, а про мене байдуже. «Що це таке? — думаю я. — Я ж, здається, скрізь на селі обществую, і в тебе ж недавно трапезувала й на покуті сиділа, а ти мене наче не бачиш». Перехрестила я під свитою святого Миколая, вийшла сміливо серед хати та й кажу до волосного: «Добридень вам! од которого це часу ви мене ніби не бачите: я вже обтерла ваші пороги, на дверях стоячи». Як скочить з місця волосний, як крикне на десятника: «Запри її, сяку-таку, в холодну на три дні та здери з неї чотири карбованці за розвалену піч та п’ятого за горшки та курчата!» Я тоді до його стиха: «Потривай-бо, куме, кричи, та знай, на кого ти кричиш! Я ж і в тебе на покуті сиділа...» Він не дав мені далі й слова промовить. Як торсоне мене за спину, а десятник з другого боку в плечі кулаком, та й випхнули мене за поріг. Бере мене москаль за плечі та й тягне в холодну. Я бачу, що непереливки, та давай і собі кричати на десятника: «Ти, сякий-такий сину! чи давно ж ти постягав у мене з жердки вінки цибулі, повисмикував з-під стріхи свячене маковійове зілля, ще й узяв сніп маку на причілку? Я ж тобі й слова лихого не промовила!» А він як пхне мене в холодну, я так і впала на солому, ще й образ впустила додолу. Боже мій! що це таке діється на світі? Мене усе село поважає, передо мною сам дяк знімає шапку, а вони мене закидають у свинюшник з барлогом. Я схопилася та давай спересердя стукать у двері. Стукаю в двері та кричу; коли схаменусь, аж я стукаю не кулаком, а святим образом. Чи вже з переляку, чи вже й не знаю од чого, стукала я образом, доки образ не розскочився пополовині. Як глянула я на свій гріх, та трохи не зомліла. Поцілувала святого Миколая та давай тоді лупити ногами в двері. Трохи дверей не висадила, а таки свого добулася; мусили мене випустити. Прибігла я додому, як несамовита, коли гляну в скриню, аж проклятий москалюга заграбував мого добра в скрині на десять карбованців: і нову плахту, і запаску, і намітку, що держала на смерть, ще й сувій полотна! Пропало моє добро, ще й новісіньку сокиру Соловейкові вищербила. Ой господи! це вже, мабуть, швидко страшний суд буде, що таке лихо діється на світі. Б’ють мене, молотять, місять, рвуть на мені коси, наче на святій Варварі. Я вже тепер великомучениця, та й годі. Коли б уже господь милосердний прийняв мою душу до себе. І де та смерть моя забарилась? Якби я не знала, що мене поховають на собачому кладовищі, я б давно сама собі смерть заподіяла. Але вже довше не видержу: не можна мені через людей віку дожити. Буде вже з мене синяків! Тепер я і справді лиса, бо обірвали мені на голові все волосся. Ще й гріх прийняла на душу: як гляну я на святого Миколая, на ту розколину через самісіньку борідку, то й думаю, що мені, за мої гріхи, зостається тільки скоропостижно вмерти. Нехай вже Параска живе на світі, а мені нема місця на землі; мені вже дорога просто до бога.

«Оженю я свого сина Петра, — кажу я до свого чоловіка, — я вже стара, не здужаю робить, та й ти вже старий, нехай за нас роблять діти, а ми вже будемо одпочивати; мій син ще зовсім хлопець: тільки що минув йому вісімнадцятий рік, а я візьму невістку старшу за його, то вона працюватиме за себе й за мене». Ото й причепилась я до хлопця: оженись та й оженись. Він мене й послухав: взяв Олену, старшу за себе. Невістка, правда, спочатку мене слухала, а далі як розібралась, то неначе сказилась. Я посилаю її в поле, а сама порядкую в хаті, а невістка каже, що я нічого не роблю, та давай мені докорять: «Оце, — каже, — вивернусь і собі, мамо, рядом з вами у садку та спатиму до вечора». Я давай навчати невістку: «То ти, вража дочко, таке матері говориш? Мій син ще в’юноща, а в тебе вже коси посивіли; ти здорова, як корова, то й повинна робити за себе й за матір». Як визвіриться вона на мене, а син за нею. Я розсердилась, та як держала кочергу в руках, махнула, щоб од неї одбитися, та якось і зачепила невістку по руці. А вона каже: «Тепер же, мамо, коли ви мені поперебивали руки, то їдьте самі на поле з Петром, бо я не поїду». Воли вже стоять запряжені, стоять та й стоять, а невістка сидить собі, згорнувши руки. Стало мені шкода худоби; поїду, думаю, на цей раз на поле та покажу синові й невістці, як стара мати працює. Сіли ми з сином на віз. Син поганяє та мовчить, а я все його навчаю та навчаю. Виїхали ми за царину. Син все мовчить, як німий, коли б словом до мене обізвався, а я все навчаю, як діти повинні слухать матері, як бог повелів в святих заповідях шанувати і чтити батька й матір. За возом йдуть на поле дівчата й хлопці, а я і їм розказую за сина та невістку, щоб і їх, дурних, навчати, як треба шанувати своїх рождеників, бо й вони ще дурні в’юнощі. Коли це мій син як криконе, мов скажений: «Мовчіть, мамо, бо, їй-богу, скочу з воза та й вернусь додому». Я розгнівалась та й кажу: «Коли ти мене гніваєш та не слухаєш, то ти не мій син, а бісів син, а твоя жінка не моя невістка, а чортова дочка». Виїхали ми вже на поле, а я все-таки не мовчу та навчаю, бо я ж — мати, маю право. Мій син як схопиться з воза, як криконе: «Вставайте, мамо, та йдіть собі додому, а я сам поїду в поле». Я собі сиджу та й кажу: «Не діждеш ти, вражий сину, щоб стара мати слухала блазня; в тебе ще на губах молоко не обсохло». Син ухопився за полудрабок та давай перекидать воза. «Потривай, — кажу. — Я докажу тобі, що я старша!» Та й вчепилась руками й ногами в полудрабок, та якось і вдержалась. Він зайшов з другого боку та знов перекидає воза. А я вчепилась в другий полудрабок та таки вдержалась. Торсає він воза, аж в мене кістки торохтять. Він кинувся до волів, випряг воли з ярма та й погнав додому. Я сиджу на возі та й зняла руки до бога: «Ой боже мій милостивий! Спасе мій! Богородице діво, радуйся! Отче наш, батьку наш! Що ж це далі буде на світі, коли син знущається над матір’ю. Мабуть, увечері буде страшний суд». Сиджу я на возі та од сліз вже й полудрабків не бачу. А тут, на сором мені, люди йдуть на поле та ще юрбами, неначе їх сатана нагнав зумисне, щоб подивитись на мій сором. Пройшла й Параска з граблями та сміється, ще й докладає: «Поганяй, бабо, та держи цабе, бо перекинешся!» Вивіз мене лукавий син, неначе на сміх людям, та й покинув серед шляху, як ту старчиху за цариною. Встала я з воза та й думаю: «Коли син покинув воза серед шляху, то покину й я» — та взяла торбу з хлібом, та й собі вернулась додому. Годуй дітей, піклуйся коло їх, навчай з ранку до вечора, а вони кажуть, що я їх лаю з ранку до вечора.

«Потривайте ж! — думаю я. — Коли ви вивезли матір за царину на сміх людям та й покинули на великому трахту на розпутті, де ховають вішальників та шибеників, то й я покину вас». Я пожалілась своєму Соловейкові, а він все оступається за дітьми та ще й вилаяв мене.

«Постривай же ти, Соловейку! — думаю я. — Я ж тобі оддячу ще й на цім світі, коли ти тягнеш руку за Параскою та за моїм лихим родом. Коли ви всі мене товчете, як макогін макітру, як рубель качалку, покину я свого чоловіка, свій поганий рід, своє село та піду в світ по монастирях». Вхопила я торбу з сухарями, вдарила три поклони перед образами та й кажу до чоловіка й до рідні: «Прощайте навіки! Тільки ви мене й бачили. Я за вас молилась богу, а тепер піду в Київ та прокляну вас, і Параску, і усе село». Поклонилась їм сливе до землі та й майнула з двора, і хліб незжатий покинула на полі. Вийшла на гору за царину та й не оглянулась: не жаль мені села, хоч би його й свята земля поглинула. Пішла я в Київ, одговілась; пішла до Почаєва — одговілась, знов вернулась до Києва та по тижню сиділа в кожному монастирі; з Києва потяглася понад Дніпром лугами та дібровами в Іржищівський монастир на храм, а потім в Корсунський, а з Корсунського в Богуславський на одпуст, а звідтіль в Лебединський панянський знов на храм. Йду собі лугами, берегами та зеленими лісами. Надворі літечко, ясно й тепло, як в усі; скрізь пташки щебечуть. Прийду в монастир — народа сила, дзвони дзвонять, наче музики грають. Скрізь мене приймають та вітають, як божу странницю. Як згадаю було, що моя рідня за мною плаче, то мені аж на серці весело; а раз аж сама трохи заплакала, так розжалобилась! «Нехай же, — думаю, — тепер мій чоловік попосоває горшками в печі, коли злигався з моїми ворогами».

Ходила я по монастирях та по церквах до холодів, доки не обносилася. Чую, вже моя душа зовсім прохолола; на серці стало, як надворі після покрови. Я й повернула тоді до свого села. Приходжу я до свого двора. Як угляділа мене моя рідня, то так і повибігала вся з хати. Невістка вибігла, одчиняє мені ворота; мій Соловейко кинувся до мене та давай плакати, пасинок плаче, син плаче, невістка плаче: кажуть, думали, що вже мене й на світі нема. Йду я в хату, собаки спинаються на мене та, їй-богу, лижуть мені руки. Прийшла я в хату, сіла під образами на покуті, роздаю всім кипарисові хрестики та пляшечки з почаївською водою. Невістка заслала стіл білою скатертею, поклала на столі хліб та сіль, бігає по хаті, як курка з яйцем; я всім розказую про святі монастирі. Тепер я бачу, що знов обществую, та й давай усіх навчати: «Бачте! плачете за мною, а лихо робите; сьогодні садовите мене за тесові столи, а завтра, мабуть, знов будете мене за коси скубти, а мого лютого ворога, Параску, за столи садити. Люди облесливі, як ті собаки: і хвостом крутять, і зуби вищиряють!» Чую я, почали благовістить на вечерню, бо тоді була субота. Наділа я білу сорочку, завертіла голову наміткою та й іду собі через город до церкви. Тільки що я вийшла на город, коли гляну, аж Параска бере воду з моєї криниці. Глянула на мене, та як роззявить свою вершу, як гавкне на ввесь город: «Чи вже знов оце приблудилась до села, приблудо, волоцюго! Я думала, що вже й ворон твоїх кісток сюди не занесе, що вже тебе й на світі нема, та оце беру воду з твоєї криниці. Чи й за границею тягалась, волоцюго, чи тільки по Одесі старців водила?» Як побачила я Параску, та й не стямилась; як кольнула мене колька в печінки, та од того часу коле мене та й коле. Вже й свячені миколайки пила, вже й маковійовим зіллям підкурювалась — нічогісінько не помагає. Од того часу, як тільки де побачу Параску, то мене зараз кольки колють і в грудях, і в животі, і в печінках, так що й дихати не можна. Мабуть, то не Параска брала воду з криниці: то нагла смерть моя стояла коло криниці, бо мені разом світ замакітрився, а Параска зникла — не знаю, де й ділась, ніби в криницю шубовснула. Од того часу я вже ледве дишу, ледве ходжу: штрикає мене колька день і ніч. Не можна мені довше на світі жити. Про мене, нехай майстри й сьогодні роблять домовину. Я вже не живу, а тільки мучуся, стогну та тихо молюся: «Ослаби, остави! одпусти, прости й припусти; присунься й одсунься; прикотись і за село поза цариною покотись, од нині й до віку!» Благословіть мені наглою смертю вмерти!