Сестра (скорочено)

Марко Вовчок

Мати вмерла — я ще малесенькою була, добре й не запам'ятаю. Тільки мені наче сниться, що хитав мене хтось у колисці і співав надо мною тихесенько.

Як поховали паніматку, батько не хотів удруге оженитись. «Не буде вже над мою першу милу, — було каже. — Коли Господь її прийняв, нехай уже діточки господарюють!»

Батько наш був дуже добрий; жалував нас обох рівно, і брата й мене. Жили ми при достатку, всього було доволі; що було собі задумаю, те й зроблю: все мені вільно було. Що яке-то моє дівування було розкішне й веселе, то й згадать любо!

Погуляла дівчиною років зо три; сватають мене. Я все не хочу, а батько не силує, хоч там які були й багаті й пишні женихи. Аж ось послав і мені Господь до пари й до любові. Мій жених був чорнявий, ставний... Так-то вже я його сподобала! Тільки й на думці, що Павло. А він не з нашого села був... Побачу — й веселенька, а не побачу, то такий уже сум мене візьме, такий жаль обійме, що й світ мені не милий! Спізниться він на гуляннячко, а я й очі виплачу... Коли по Семені посватався він. Батько благословив...

Привіз мене чоловік на своє господарство. Боже мій милий! Як то жили ми любесенько! Та не дав йому Господь довгого віку... Тільки всього два роки була я за ним. Такий він був люб'ячий до мене! В хату то й заглянуть весело: як у віночку. Робимо, чи так говоримо, усе собі вкупці.

Коли тут — лихо мені тяжке! — рознедужався Павло мій. Кидалась я й до знахарів, і до лікарів — ніхто нічого не врадив! Смерти, кажуть, не одперти...

Приїхав за мною батько та й до себе взяв. Чоловікову хату продали і худобу всю.

— Живи в мене, дочко! Чого ти маєш у чужому селі одинока сидіти! Хіба ти сирота, нехай Бог милує!