Сестра (скорочено)

Марко Вовчок

А брат мій тими часами оженився, узяв таки з нашого села дівчину; моторна така, чепурна, що й годі! І дитинка в їх була, дівчинка, як ясочка, свіжа й повна, як гурочок.

Не поплакала я ще й півроку за своїм Павлом, а тут і батька ми поховали. Кажуть люди: як одна біда йде, то й другу за собою веде, — то не дурно й кажуть! До якого часу ми добре жили; далі зубожів мій брат: то хліб не вродив, то худоба вигинула; а п'ятеро діток Бог дав: дві дівчини й три хлопці. Журиться так брат, аж в'яне. Невістка смутная ходить, і дітки навіть посуміли. Таке вже настало, що й хліба ні за що купити.

— Сестро! — каже брат, — коли твоя ласка, позич мені грошей! Як буду жив, зароблю — оддам, а вмру, то Бог тобі оддасть!

Я й позичила йому ті гроші, що за хату й за худобу взяла, та ніби в нас і в хаті повеселішало: і брат заговорить, і братова всміхнеться, й дітвора бубонить, регочеться. Я радію: «Слава Господові, що й в нас, як і в людей, благодатно!» Купив мій брат худобу, став потроху розживатися.

Ми з братом щиро любилися зроду, змалку. Щоб посваритись або скривдити одно одного, крий Боже!

І небожата мене дуже жалували, аж за мене було змагаються між собою: «Се моя тітка!», а той собі тягне: «Моя!» Та як учепляться цілувати, то було й роботу з рук вихоплять, і хустка з голови спаде...

Тільки братова багацько гордувала. Вже ж я й годила, як малій дитині, та ні, не вгодила! «Братова, серце! — було, раджу їй, — зробімо так да оттак, то добре буде». Там чи купити що, чи продати, — зроду-віку не послухає; хоч шкода з того видима буде, вона свого докаже. Не хотіла брата турбувати; знов до неї з ласкавою мовою підійду [...]

Тяжко й важко мені. Узяла собі таку думку: «Покину їх, піду служити!»

Зібрала своє добро: що в тлумочок склала, а що покликала братових дівчаток та їх обділила. У мене було всякої одежини й не злічити, а все добра, нова. Скільки полотна було, хусток, плахот, юпок! Діти радіють; зараз дівчатка і почали вбиратись. «А чи мені гарно, тітусю?» — «А мені?» — Джергочуть коло мене, а мені вже так жалко, що й словечка не скажу; за слізоньками світу Божого не бачу! І діти помітили — жалують мене: «Тіточко-любочко! чого ви журитесь? Може, хто вас налаяв? Може, ви нездужаєте?» Обсіли мене, як дрібні пташенята. «Не плачте», — вмовляють та мені рученятами очі затуляють.

Чую, так надвечір, брат іде. Я уступилась та й сіла в кутку. Він, веселий, увійшов:

— Здорові, діточки, й ти, сестро!

За ним і братова в хату. Посідали вечеряти вони й діти.

— А чому ти не йдеш, сестро?

— Спасибі, братіку, не хочу [...]

По вечері зблизився до мене, сів поруч зо мною, та:

— Сестро моя, — каже, — не журись, голубко! Досі жили з тобою любенько, треба б так і звікувати. Нас тільки двойко в світі... Подаруй моїй жінці яке там незвичайне слово, зроби мені таку велику ласку, сестро моя рідненька!

— Братіку мій, голубчику! Нехай же мене Господь милосердний боронить, щоб я з тобою в сварку заходила, — кажу. — Що твоя жінка мене обідила, я їй те дарую, тільки важко мені на серці, братіку мій! Нехай поплачу — полегшає.

— Не плач, сестронько, годі!

— Я, брате, хочу вас покинути [...]

Ранісінько-ранісінько піднялась. Усі сплять; іще й на зорю не займається. Востаннє глянула на діток, на брата. І братової жалко стало. Взяла свій тлумачок та тихенько й вийшла з хати.

Іду-іду і не оглядаюсь. От і велика могила, що геть за околицею зеленіє. Зійшла на могилу та й глянула тоді на своє село; а сонечко саме сходить... Село як на долоні, так мені в очах і замигтіли білі хати, колодязне цямриння, розквітлі садки та городи. Побачила й батьківське подвір'я, і ту вербу кучеряву, гіллясту, що малою ще дівчинкою під нею гралась. Стою і з місця не зворухнуся, — задивилась. Що мені там кожна стежечка, кожний кущик знайомісінькі; дивлюсь туди та дітство й дівування своє розкішне, і заміжжя щасливе, і вдівство гірке — все мов по писаному вичитую.

Куди мені йти? Нікого й нічого не знаю, сум мене обіймає. Чула колись іще од батька-покійничка, що в Дем'янівці живуть якісь родичі наші [...]

Дем'янівка та в долинці, мов у зеленому гніздечку, лежить. Село велике й багате...

Надвечір увійшли ми в село; я за старою бабусею йду. Так мені чогось сумно й боязно, аж моє серце мре. Як перше було, коли йду куди, то весело й залюбки, а тут і очей не смію підняти. Увійшла та й стою...

— Увійди та одпочинь, дитино, — промовив хтось тихо й поважно.

Звела очі, аж проти мене, на липовій лавці, старий-старий дід. Очі йому незрячі, й така в тих очах тиша та добрість [...]

Як почула я такі слова ласкаві, аж за серце мене вхопило. Сльози ринули мені з очей, а він простяг руку та й поблагословив мене. Бачу, й вона увійшла: старесенька, малесенька, а ще чуйненька, говірка.

— Оставайся в нас із Богом, молодичко, — каже. — Ти молоденька, то й хату нашу розвеселиш, і внучечку мою втішиш. Біжи лишень сюди, Марусечко, до нас! Ходи, не соромся!.. Така вже в нас соромляжа, мов засватана.

Взяла за ручку невеличку дівчинку, гарненьку, чорнявеньку, та й увела в хату.

От воно й вклонилось і привітало мене чепурненько. А я думаю собі: «Як-то тепереньки небожата мої кохані? Чи згадують мене?»

Осталась. Живу в їх місяць, живу й другий; добре мені, так що годі! Так мене жалують, як свою дитину. Ото було впораюсь у хаті, пообідаємо та й посідаємо усі в садку під черешнею. Панотець тихесенько собі сидить та думає або молитви шепче, а то псальми співає — так хороше, Господи! Старенька й паніматка гомонять то те, то інше; я коло їх тулюсь та слухаю. І внучечка качається по садку білим клубочком, і до нас прискочить, і знову у гущавині зеленій зникне. Тихенько й любенько день мине, що так, здається б, і вік свій звікував...

А сонечко заходить. Річка тече, як щире золото, між зеленими берегами; кучеряві верби купають у воді віти; цвітуть-процвітають маки городні і високоверхі коноплі зеленіють; де коло білої хатки червоніє рясне вишення чи високий кущ калини стріху підпирає, закриваючи всю білу стіну; а хатина ж у розквітлому городі, як у віночку, ховається. І зелено, й червоно, і голубо, й біло, і синьо, й рожево коло тої хатки...

Одного дня раненько йду з водою [...]

Коли бачу — брат у хату з жінкою й з дітьми. Боже мій! Світе мій! Так я й зомліла: одно, що радість велика — побачила, а друге — згадала своє горе й лихо.

Почали мене всі просити: «Їдь та їдь із нами. Не послухаєш нас із жінкою (і вона просить, тільки сама невесела), то діток наших послухай: вони за тобою щодня плачуть».

А дітки як очепились за шию мені, то й не вступаються, цілують та просять:

— Їдьте з нами, тіточко наша кохана, їдьте!

— Ні, не поїду.

Вони й заплакали, мої голуб'ята; так слізочки з очей і капотять. Як припали вони, то не можна й одхилити од мене. Одмовлялась я, одмовлялась, та й мусила послухатись.

Пішла, попрощалась із господарями, подякувала їм за милість і за ласку. Вони радіють, хоч і жалко, що одхожу од їх, та за мене радіють, що Бог мені дав — ізнов до брата іду, — у свою хату. Проводили мене хлібом-сіллю, поблагословили, а Марусечка, то й плакала за мною...

Увійшла я знов у ту хату, що в ній і росла й дівувала. Здається, що кожний куточок веселенько мені всміхається, і я наче помолодшала: з дітворою кручусь по дворищу та бігаю; то на вулицю вигляну, то в садок кинусь: се ж бо я й дома!.. Та не довго радувалась.

Почала братова мене знов допікати. Вже тепер і ступити мені не дасть: те не добре, се не гаразд!.. Як почне — Боже, Твоя воля! що я й об'їла їх і обпила; та якось і про гроші мої згадала, що я їм позичила: «Ти думаєш, ми тобі гроші винні? Іще з тебе б треба узяти: ти вже більш хліба в нас з'їла, ніж тих грошей було!»

— Ну, — кажу, — нащо ж ви мене вмовляли вернутись? Там мені було добре, як у рідного батька!

Я таки того ж дня й пішла од них не прощаючись. Брата й дома тоді не було. «Вже як там тяжко не буде, — думаю, — а вдруге не вернусь! Піду світ за очі, щоб мене й не знайшли, і не просили!» Бо таке в мене серце хибке, що й не встою, як знов проситимуть та молитимуть. І надумалась іти в Київ.

Заходила в Дем'янівку. Хоч і в стороні, та дуже жадалось мені побачити своїх перших господарів. Поплакала там, і вони за мною посумували [...]

За тиждень прийшла в Київ. Красний, Боже мій! А що вже святі церкви, то й не сказати! А людей, людей! Без ліку, та все чужі — минають і не глянуть на тебе. Спочила коло святої Лаври, та й пішла собі місця питати [...]

Привела мене пані до своєї господи. Невеличкий будиночок; кімнатки низенькі, похилі... Стріла нас панночка, вже доросла й огрядненька собі, нівроку.

— Що, мамінько, — питає, — найняли?

— Ось іде за мною. Якась селючка нагодилась.

— Оце, мамо! Що зробите, то все не до ладу! Нащо вам селючка здалась? Вона нічого не вміє, ані плаття вигладить, ані вслужити догодне. Хіба будемо на неї дивитись, як на мальовану!

Стукнула дверима, аж столички всі скакнули, як живі, й вийшла.

Бачу, що мені недобре тут буде!..

[...] Дав Бог весну, віє теплом, із стріх вода капле, сонечко веселенько світить, тане сніг, задзюрчали по улицях струмочки, садки зазеленіли... Стали на прощу люди сходитись. Прийшли і з нашого села; якось у базарі вгледіли мене.

— Як же Господь милує? — питаються. — А твій брат дуже на тебе гнівається. Їздив за тобою у Дем'янівку, та там дознавсь, що ти аж у Києві. «Коли вона така, — каже, — що мене кидає, як лихого пана, що їй не жалко, то й я одцураюсь її!»

— А як вони живуть? — кажу. — Чи здорові, чи живі всі діточки? Чи гаразд у їх у господі?

— Де там! Такі стали голі, як турецькі святі. Чогось не ведеться їм. Може, то ваші сльози їм одливаються. Зубожіли так, що часом і хліба позичають [...]

У ворота хтось возом уїжджає. Глянула та й очам своїм віроньки не йму. Се ж мій братічок ріднесенький!

Вибігла до його:

— Братику, мій соколе! А мені казали, що ти дуже гніваєшся на мене!

— Ні, сестро моя рідна! — говорить. — Так уже я звівся, що ані гніваюсь, ані жалкувати ні на кого не маю! Нужда мене зостарила і зв'ялила.

Бачу я з першого погляду, що він зовсім із лиця спав, аж почорнів. А який же то парубком був! І веселий, і повновидий, як місяць... Так мене й облили сльози [...]

— Братику мій коханий! Ти в мене один у світі: ти в мене й батько, і дитина, і родина. Поки здужаю я працювати, працюватиму для тебе та для твоїх діток. Нема в мене тепер нічого, тільки два карбованці, зароблені в панів, та не знаю, чи оддадуть, а хочу я згодиться на рік. Вони мене вмовляють остаться, то нехай дадуть мені наперед гроші... От візьмеш та й справиш собі, що там найхутче тобі треба [...]

Побув він зо мною два дні. Весело було й прокинутись, що побачу його, поговорю. Що то рідне та своє!

Служу таки в тих самих панів. Іще два місяці мені до року осталось. Важко, Боже, як ледачому годити! Та вже найнялась, як продалась...