Павло Чорнокрил

Марко Вовчок

Був у нашому селі чоловік — Чорнокрил Павло звали, а в його жінка Ганна. Обоє вони були сироти, побралися й жили собі двойко.

Він був чоловік поважний і ходив усе понурою, а серцем був палкий навіки. Не многомовний, а коли вже розговориться, то паше його кожне слово полум’ям. Був з себе чорнявий і хороший дуже.

А вона молодесенька, люба та мила, з ясними очима, з веселим серцем, — коло його як пташенятко звивається... Вдосвіта, раненько, вона вже прокинулася, вже робить і співає, було, й сусід порозбуджує своїм голосочком. Чуєш, було, на світанню:

Устану раненько.
Умиюсь біленько...

Слухаєш, — а тут і сонечко сходить...

Бувало, що той Павло похмурий такий сидить, а то й словом її гірким зачепить — вона терпеливодушна, ясна та весела. Він у чому помилиться, — вона себе повинуватить; він її скривдить, — вона його перепрошує.

— Ти в мене не жінка, — було, Павло їй говорить, — ти в мене дитина добра. Ти того біди-лишенька людського не знаєш, не розбираєш...

— А тобі важко дуже? — спитає та близенько сяде коло його, дивиться так-то вже любо, так-то вже ласкаво жалує.

— Мені важко... Доля лихая, люди недобрі, вбожество гіркеє... мені важко!

— А якби я із тобою журилася?

— Ні, моя ясочко, проживай веселою. Як гляну я на тебе часом, то і сам розважуся: тобі, бач, усе смішки та втішки, — воно й краще. А коли б ще ти засумувала, — бідна тоді голова моя! Важко самому журитись, а ще важче буде, коли й ти затужиш, а моя несила розважити тоді... Хай бог боронить! Проживай, моя ясочко, веселою!

— То й добре! — одкаже йому, всміхаючись.

І жили вони собі, вже три роки побравшися.

Тоді женивсь наш пан молодий і поняв собі багату жінку: везли за нею посагу — господи-світе! — наче чумацька валка з Криму йшла.

Наїхало за нею і хлопців і дівчат кімнатних, і шевців і кравців, і прачок і швачок. У дворі панському — наче рій вироївся: людей-людей!

Почалися пири та бенкети, музики та танці: гуде будинок.

Такеньки уся зима-зимська перезимувалась.

Дожидали пани якогось празника собі, сад прибирали — загадали чоловіків пригнати на ту садову роботу. Сад панський великий... У йому й хатиночки побудовані, у йому й бесідочки... Одна ще була така, що на версі, на даху, місяцеві роги стриміли... Не те щоб цього треба для чого було — ні до чого воно, а так-то вже — аби було: звісно, пани — що хотять, те й роблять. Там і лавочки, й столички, й мраморяні панни, русавки, чи що, і жвавий хлопчик якийсь із луком та із стрілкою націлявся з-за рожевих кущів.

От і клопоталися чоловіки у тому саду: пісок возили, східці по згір’ю направляли та місточки через рівчаки ладили. Спішної треба було роботи, і ото тамечки вони робили з раннього ранку до пізнього вечора.

Саме тоді весна молода йшла. Вже вода ставна леліла й стали поскакувать щучки дрібненькі, а в рівчаку струмочок забурчав; заворушивсь на дереві листочок і червоненький усик попустив. Вже травичка стирчала з землі одтеплої, вже бджола за обніжжю летіла, гудучи. Вилися між деревами якісь сіресенькі пташечки, малесечкі, з пищанням своїм веселим; верба у жовтім пушку диминіла, — а на вербі сорока смілива скреготала. Вже вечоріло та вечоріло... На селі вже гомін стишався; люди йшли з панщини. Вертавсь і Павло додому.

Ішов він садом панським із своїм возом порожнім та про свою долю думав понуро. На весну вбогому чоловіку трудніше, — запаси вже пожив, а новини ще не діждався. І думав він собі, в кого-то хліба позичати, якому доброму чоловікові вклонитись треба буде... А було тихо та тихо, тільки хрущі гули літаючи. Коли чується йому, наче хто сильне ридає неподалеку. Він зупинився, прислухався — ридає-плаче хтось поза блигомими кущами. Він ті кущі потихеньку прогорнув — сидить дівчина на лавочці, попустила свої руки білі в великій тузі, росять дрібно сльози її обличчя молоде. Він дивиться та дивиться. І довго дивився без жадної й думки, а так-от, як от на світову зорю дивляться, що яка-то гарна вона та ясная.

Скинула дівчина очима... Як побачила — стрепенулася, здивувалась, злякалася.

— Звідки ви? До кого? Чого ви? — запитує.

— Як сильне ви ридали! — одказав.

Нічого не прибрав більш їй одмовити.

Вона як заридає знову!

— Боже мій милий! — скрикнула. — Це вже не первий отак я вечір ридаю. Світ вже мені не милий, а господь смерті не посила!

— Ви за молодою панією, мабуть, придані?

— За нею. Ох, лихо моє, та тяжкеє! Завезли ж мене на чужу сторону — нещаслива головонько моя! Хоч усюди гірка наша доля, та все-таки між своїх людей легш: кожного я знаю, мене кожне знає; там мені і стежечки знайомісінькі, хати усі відомісінькі, — там земля ріднесенька! А тут от, на чужині, так, як у темному лісі, так, як на морі!

Та так-то вже плаче, жалкуючися-нарікаючи, такими-то вже сльозами ревними.

— Важко буває чоловіку! — промовив Павло.

— Ох, як же важко! Мука живая!

Вона усе сльозами вливалася, а він стояв та думав: «Нещаслива якая! А молоде! Хороше!»

— А ви? — питає дівчина крізь свої сльози. — Ви, мабуть, тут робите у саду?

— Робимо.

— Давно?

— Сьогодні уперше нас поставлено.

— То-то ж бо я наче нікого не бачила, а я щовечора тутенька туляюся, світом нуджу та тужу... А довго вашої роботи буде?

— Та коли б в два тижні ввібралось!