Павло Чорнокрил

Марко Вовчок

Клопіт зчинився такий, що господи! Усяко розважували, міркувалися, дивували. Ніхто у той день на панщину й не брався, а тягнулись до двору панського — що буде.

Дворак верхи кудись скочив і повернувся незабаром, а за їм, у тропі лікар прибіг, — жив тут недалеко у пана одного він порічно. — Управитель його стрів на рундуці, підвів до покоїв.

Через малу годину вийшов знов лікар той з управителем та й на село пішли. Люди за їми купами вироювалися, — дарма тоді гукав управитель, щоб на панщину йшли: ніхто не слухав, — усі таки за їми ринули.

От привів управитель лікаря того до Павла, і став лікар Павла спитувати: літ йому скільки? чи добре йому спиться? чи не находять на його страхи?

— Мені, — каже, — мені літ двадцять і вісім. Сну не маю.

— А страхи, находять страхи на тебе?

— Нащо таке мене питаєте? — промовив йому Павло, плачучи.

А люди не потовпляться — аж у дверях слухають, дивляться.

— А що, Мирон Іванович? — говорить тоді голосно управитель.

— Не повно ума, не при тямі, — одказує йому той.

— Ге! чуєте ви усі? — гукає управитель на людей.

Ропчучий гомін загучав; скрики почулися.

— Тихо! — гукне знов управитель. — Слово до громади!

Стало тихо.

— Цей Павло ума рішився: от сам на себе і зводить лихо — чуєте?

— Чуємо кривду! Неправда! неправда! шкода морочити! — одгукнули йому.

— Що? Говорю: не при тямі він; бо хто такий дурний буде, щоб сам на себе визнавав таке?

— Ти розумний чоловік! — вирвався з купи чийсь молодий голос, як у дзвін.

Управитель став дибки, — тільки не зміг пізнати того, хто до його озвався, похвалив.

— Отже, треба його глядіти поки що, а я панові йду обвістити причину. Ходімте, Мирон Іванович!

Мирон Іванович до дверей та й назад. Люди стіною перед ним стояли. Управитель, поглядаючи скоса, усе бачив та й каже:

— Ану ж бо! Одступіться; чи ви добрі, чи цікаві люди...

— Не одступимось! Нехай пан лікар по правді говорить. Нехай правда буде! — загуло звідусіль.

— А що се ви пану лікарю віри не ймете? А що се ви суперечити схотіли? А як суд наїде, то кому лихо буде — чи пану лікарю, чи вам? Вам би радіти, що так виходить ручно, а ви крякаєте, як ворони. А справника хочете? Усі будете повинувачені до одного!

— Не вбоїмось того! Нехай таки буде правда! — покрикували люди.

А пан лікар стриб вікном, та як той заєць улицею; тільки підскакує. Добре бігав!

Парубки були за ним кинулися, так він, схопивши у руки по каменюці, став на відборону. Парубки собі стали, а він знов як припустив бігти, і утік.

Обступили тоді ближче управителя.

— А чого се ви до мене налазите? — говорить він, — Я не буду втікати, не бійтесь. Чого світите на мене очима? Може, ви мене забити хочете? Бридка мені смерть, — ну, та все колись вмирати треба; я ж до того хворію усе на боки, — кажуть, що недовго ряст топтатиму й так: коли допадає вам, загубіть мою душу. Я погину один, а ви за мене усі; а діточкам моїм пан щось приділить за мою смерть...

— Іди, іди, до смерті ще не готуйся, — загомоніли, розступаючись, люди.

— Слухайте ж моєї поради, покиньте того Павла навіженого: нехай йому всячина! Нехай він буде в нас скажений, — се безпечніше; а то всіх засудять... погинемо, як гуси...

А Павло, не слухаючи, тільки сльозами вмивався.

Так і порішили, щоб його божевільним пославити, — бо з судом, мовляли, як заведешся, то й правих засудять.

Управитель велів Павла до хати одвести, і наймав, хто схоче, з села за сторожу при йому стати, і плату давав добру, — тільки що ніхто не схотів. Довго управитель і сварився, і умовляв людей: вони далі й слухати його не стали, пішли геть.

Варку тож зараз випустили. Як побачила вона, що вже на волю її пускають, — бігти кинулася куди очі спали, — насилу її зловили; став їй управитель розказувать, — вона наче не розбирала, не розуміла, усе рвалася бігти від його, а як вже утямила гаразд, що її не закують, що її і не винять, то господи-світе! що їй тоді поробилося! Руками обхопила тин коло хати, цілує, та плаче, та кричить; бога хвалить, людям дякує, усім до ніг упадає.

Казали її завезти десь у інше, в далеке село:

— Добре! добре! — промовляла. — Везіть! їдьмо! добре! — Хапалася їхати так! їй кажуть забрати своє збіжжя, а вона: «Добре! добре! як же!» — а нічого не забрала, та тільки все порозкидала. Не вважала, що всі люди коло неї понурі й осудливі. Не спом’янула про Павла і разу та й не казала іншого слова, як: «Добре! добре! коли ж повезете?» Як вже віз під хатою став, скрикнула радісно, кинулася швидко у віз той... поїхала...

Люди вийшли дивитися, як її селом везли, — звісно вже, які цікаві вони й на добре й на лихе, й на миле й на страшне. Діти манесенькі кричали їй услід: «Бувай здорова!», поки не пригорнули їх матері, спиняючи; вона ж їхала, у велику хустку завернувшися, кивала головою бистренько, невважливо, як ті, що дуже куди поспішаються; дивилася, дивилася вперед себе...

А Павло сам зостався. Він вже з Варкою не бачився і не прощався. Як почув, що вже поїхала, тільки голову підвів та й знов схилив, — слова не промовив.

Як схотіли, кажу, так і спорядили. Він сидів у своїй хаті за божевільного. Десь вишукали — найняли парубка за їм ходити нібито, що жалко бідного чоловіка. Здається, опасувалися, щоб не заподіяв собі смерті, бо дуже вже він тужив. Так тужив, так тужив! А тихий до всіх, покірний.

Парубок недовго прожив при йому, покинув. «Се, — казав, — се нещасливий зовсім чоловік — він мене навіки вже засмутив: піду — розважуся!» І пішов бідувати, добру плату занедбавши.

По часі, зобачивши, що Павло «смирний», дали йому волю ходити куди схоче, по селі; далі управитель його покликав робити в своєму городі — на панщину його не брали; то він став робити знов. Робить з ранку до ночі, без одпочинку, безперестанку робить-робить, сумуючи тяжко. Сам ні до кого не обзивався, немов не смів, а як коли до його хто обізветься, то такий він вдячний, радий такий!

Сам на самоті ніколи не хотів зоставатися, а все туди рветься, де люди; хоч здалека стане, дивиться, як ходять, прислухає, як гомонять... Нещасливий чоловік частенько, було, приходить, як хто до його добрий, та й проситься: «Нехай я у вас заночую!» Пускають його заночувати добрі люди — тішиться. Було, дітей до себе прикликає, пташок приманює — тішиться, як до його біжать, як линуть...

Одного разу Павло робив у дворі в управителя, і управительська дочка маленька гралася з утятком, жалуючи та пестячи, поки аж утятко не вдушилося. Тоді вона побиватися та оплакувати дзвінким голосочком. Павло зблизився та як побачив — втікати, втікати... Стріли його люди, спинили, білий, зрошений сльозами ревними, труситься весь...

Опісля, як, було, побачить тую дівчину, біліє, тікає геть.

Жив він так роки, поки його туга не звалила — зліг вмирати. Як тужив він! Як він плакав! Усе просив: «Живі люди! Ходіть на мої гробки! Будьте милостиві, ходіть на мою могилку! Гомоніть, як я лежатиму!»

Тяжко й сумно вмирав, плачучи.

Перечулося в нас об Варці, що жива й хороша, що забула лихо, забула страхи усі свої, що красується на вечорницях; що збирається заміж...