Пройдисвіт

Марко Вовчок

Коваль додміряв до Чабанової хати, зо всіма привітався, став коло Рясниченка й на Марту пильно подивився. Коваль світив добре очима; з себе був сухий як перець, горбоносий, русявий і начебто похмурий од якоїсь своєї думки, а ще більш похмурняла його сажа, ковальська.

— А ми вас чекаємо, — каже ковалеві Рясничка. — І Кожушки спізнилися. А вже ж старії люди охаючи йдуть на роботу. Сьогодні ранесечко, я бачила, хтось до вас строкатого коника приводив кути. Такий коник славний! Знакомий, мабуть, чоловік у вас був?

— Знакомий, та ще й кум, — одказав їй коваль.

— А я свого кума давненько не бачила, — і куму не бачила — аж нудно мені за їми!

Москаль приколивав і вклонився. Нездужий був се чоловік, слабий.

Він схилився на свої ключки й важко оддохнув. Його питали про здоров’я.

— Яке здоров’я! — одказав він стиха та зглуха. — Гибію. Слабую дуже на голову й на очі. Було колись здоров’я, та пожилося.

— Треба б вам людей поспитати, ліків пошукати, — радила йому Рясничка. — От чула я...

Москаль тільки рукою махнув.

— Бачте, які ви! — стала вона йому дорікати. Тут надійшли старі Кожушки — вона до їх заговорила. Кожушки ті були собі тихі люди, й чоловік і жінка; у їх було й хазяйствечко опоряджене, і про смерть усе наготовлене.

Чабан взяв з хати сокиру свою — усі пішли до гаю купою, чоловіки на рубання, а жінки на збирання, — одна Марта зосталася вдома.

Вона сіла з шитвом близько своєї хати під вербою, шила та співала.

Час минав, а прохолоди усе не спадало. Сонечко не вибивалося з хмарок, — Марті здавалося, що якби ще сонечко вибилося та гаряче заблискотіло, то б ізв’ялило її, як тонесеньку квіточку. Марта вже й співати не співала, й шити покинула — почала її дрімота хилити. Коли хтось до неї підійшов — вона стрепенулася. Підійшов парубок: стан гнучкий, ставний, сам молодий, чорнявий, гарний та смутний — він до дівчини не всміхнувся і без жартів з нею привітався. Він питав її за Чабана.

— Се мій батько, — одкаже йому дівчина. — Батько до гаю пішли на рубання. Чи вам їх хутко треба?

— Я наймит.

Тоді Марта згадала за наймита, що батько погодив.

— Батько вас дожидали, — промовила вона.

— Я й прийшов, — одказав наймит.

— Ви, мабуть, ще не обідали?

— Спасибі, я не хочу. Коли ваша ласка, то б я води іспив.

Марта швидко винесла з сіней холодної води наймитові. Вона йому: «Доброго здоров’я пивши», а він їй: «Спасибі вам», та й годі. Наймит сів на призьбі та й сидів як мурований, дивлячись у землю.

Марта взяла шитво та й нашила, замісць полюховки, ляховку.

Усі її думки грали коло наймита. Вона бачила, що сорочка й шаровари в його приношені, з латками, що червоний пояс вицвів, прибілів — в думці вона його убрала як найлуччей таким червоним поясом підперезала, що аж очі в себе бере. Красна-красна вся одежина! А наймит сам! Чи він дуже б покращав, якби чепурно вбрався?

Вона на його подивилася і знов пороїлися думки, та вже не за те, як його вбрати, а за його самого — мабуть, вже кращого не треба було. Які в його мислі?

Хотіла вона, та не знала, яким перед ним словом применитись.

Наймит і разу очей на неї не звів. Марта мислями далі та далі запобігала — вгадувала вона, чи не покинув кого-небудь наймит, і де покинув? і яка його доля буде? і питалася вона, яка її, Мартина, доля вийметься в бога? як житиме вона, з ким? як вона помре?

Чому наймит не розмовиться? Чому б то не знати наперед чоловікові, що йому трапиться на віку?

Почало повівати прохолодою, а хмари сизіли, у лісі зашуміло, пускався дощ іти, блискавиця блискала зрідка і грім погрімував здалека глухим гуркотом.

— Гроза буде, — промовила Марта.

Наймит не одмовив їй, тільки поглянув на хмари.

Наближувалася гроза. Марта придивлялася округи, начебто хотіла мислі свої прикласти до щоденного діяння й піклування — і згадала, що у дворі треба сховати від дощу зерно, що сушиться, а в саду постягати полотно, що білиться.

— Ой лихо! а в дворі зерно! а в саду полотно! — казала вона та й побігла швиденько.

Наймит за нею пішов, як наймит. Разом вони зерно приховали й полотно постягали.

Почулися голоси помішані — се з гаю поспішалися додому, від дощу втікали по хатах.

Чабана стріла дочка на порозі.

— Втік від дощу, — каже він. Побачив свого наймита. — Здоров був, Максиме! Сідай!

Обоє посідали, наймит від господаря оддалік. Марта десь у куточку.

— Трохи ти спізнився, Максиме, — озвався Чабан.

— Спізнився, добродію.

Дощ вже ливенем лив, а за дощем град сипнув, як з кошика.

— Ге-ге! — каже Чабан. — Пропав хліб?

Коваль був чудний собі чоловік. Любив він гарно вбиратися, може, ставив, що він над усіма у світі ковалями. Слухайте-бо! Який же коваль не ставить себе над іншими ковалями у світі? Скажіть, признайтесь передо мною, як я перед вами. Се кажу я на глум, а зараз візьмуть, візьмуть на ум і порішать, що коли я такеньки кажу, то вже певно, що якась відьма мені кума або якийсь з пекла родич і спокусив мою душу навіки; начебто говорячи про вовка, ніколи не кажуть і за вовка.

То чудний, кажу, був собі чоловік той коваль — одягнеться, було, гарно-прегарно у неділю, розчешеться гладенько, як бабусин унучок, уса розправить, наче на сметану впова, то що ж думаєте? Й посуне до гаю, у самі гущі, або до степу на самі пустині, й походжає сам у самоті аж до смерку. Що він дума, що гадає, на що замишляє, святий його знає, — а сказати на очевидь тільки хіба те, що як набреде струмочок, або озерце, або яку таку воду, то стоїть над нею й вдивляється наче журавель цибатий — мабуть, вдивляється, який в бога вдався.

Одного недільного вечора коваль, вбравшися гарно та ще й до того сам у тузі й в притузі, у думі та й в мислях, надів чорну шапку з закотами та й посунув просто до гаю.

У хуторі було тихенько, як у вусі. Сонечко закочувалося. Кожушки сиділи коло своєї хати, годували чубатих улюблених своїх курей просом; москаль лежав коло свого порога. Рясничка з сином поїхала до куми у гостину, й ворота їх причинені; травиця усюди зелено зеленіє, а вечірнє проміння її покропля своїм золотим кропом, а вітрець тепленький повіває... А Чабанова хата стоїть наче пуста...

Тут скажу я вам диво: йшов один коваль, еге? Один, а так наче було два ковалі. Один коваль думав, еге? Один, а наче думало два ковалі. Перший коваль бачив, що Чабана нема, а другий коваль вже чув, що Марта не в хаті; перший коваль хотів запобігати думкою, де поїхав Чабан, а другий коваль сваволив: нащо тобі Чабан? ніби говорив: нащо тобі, куди він поїхав? Куди вона пішла? Де вона поділася — от що! Перший коваль мусив погодитись і вже в одно почати думати.

Де вона справді? Може, гуляє? Може, стрінеться?..

Йшов коваль присмерком. Сонечко усе нижче закочувалося. Такий теплий був вечір, що ковалеві здавалося, наче хто тепло на його дихав. Він забрався у саму пущу; там усе наче наслухає кого. Вітерець пропурхне, ніби ще прикаже: слухай! слухай! хутко, хутко! тут! там! — і пропаде. Оглядайся собі скільки хочеш, де дівся. Продирався коваль у пущі і зітхав собі глибоко на волі; коли голоси йому почулися недалечко... Він зараз поправив шапку й подививсь округи себе зовсім розумним чоловіком; не вбачивши душі живої, він наставив цікаві уха й почав прислухати.

— Та ти ж в мене одна, як у цілім году весна! — промовлено, начеб хтось дуже втішавсь тією весною чарівничою.

— Чий се голос? Хто се промовля? — запитавсь коваль самого себе, і щось вхопило його за серце, як гадюка холодна вжалила.

От одказують — се Марта говорить, се Марта кохає! Коваля наче грім вдарив; стояв він, наче у землю уріс, — слухав. Довго він слухав, і усе говорили, не вгавали.

Господи! де вона таких слів навчилася, що вони одному серце крають, а другому світ угору піднімають! Коваль, наслухавшися, ще побачити хотів — потихесеньку, помалесеньку розгорнув він віти густії дубові, як добре вбачив він обох: вони наче з золота червоного вилиті блисконули йому в вічі. Сидять близенько, говорять вірненько. Він пустив віти й прихилився до дуба сам — ніби одпочити, постояв — начебто одпочив, потихесеньку вибрався з пущі і тихо собі додому пішов...