Пройдисвіт

Марко Вовчок

Йшов він та йшов, а округи все темніло й вечоріло; ніхто не стрічався. Та йшли поспліч з ковалем двоє — молоді й щасливі, близенько й рідненько із собою — і в ухах у коваля дзвонили слова тії благиї й палкії, одно по одному добре, врозумно, немилостиво... З великого жалю він зблудився з шляху знакомого й зайшов від хутора на степ, до чужого гаю, до далекого озера. Місяць вже світив, зорі сяли, роса пала — він усе ходив та й ходив. То хутко він йшов, начебто утекти чогось, начебто у пораду яку собі, то знов становився і стояв гірко; спробував сісти — невмогу: чи ходив — пара кохана ішла поспліч, чи стояв — ставала поруч, чи сідав — садовилася обік і усе коло його, поруч його, перед очі, усюди горіла вона, як з горячого вогню, й його палила, наче полум’я, чута розмова...

Чи ніхто з вас того не дізнав — ге? Як хто коли дізнав, нехай тільки пом’яне — або ні, нехай лучче не пригадує, а слуха, що буде далі... Далі зорі поховались, місяць зник і почало на день, на світ займатись. Коваль втомлений, наче збитий, занудивши своє серце, заросивши сині шаровари, повернувсь додому, та й ліг на лавці, і став обмишляти, що його тут робити, як його тут бути? Чи ж раз чи двічі він себе запитував: що ж його справді робити? як його бути? Знаю, що раденькі почати навчати з усіх боків, бо чужа біда і складна, і гнучка на пораду і раду, а як своя прийде, то й розум гнітить, і серце жалить, і вся вага десь подінеться, і всю раду хтось украде — хоч з мосту та в воду! На усе замишляєш, і нічого не порішаєш (усе й ніщо!), а мислі, як ті пороги дніпрові, крутяться, шутяться, ні біжать ні стоять — а з усього виходить одно: нещасливий я, дурний і некоханий.

День настав, був і минув, а коваль і забув думати, що сонечко сходить, світить і заходить, — сидів у своїй хаті, наче який темний, сліпий, глухий чоловік. Та як звечоріло й соловейко щебетнув, як же він схаменувся, тоді, й вхопив шапку, й помкнувся з хати — куди? — питаєте. А вже просто до гаю.

І от він у гаї, на тім самім місці... от сеє місце... ось воно... а ще їх нема... певно, зараз будуть. Чи вони разом прийдуть, чи одно по одному? Марта буде перша тут... (світе божий! то-то ж вона теперки поспішається! Зараз, певно, тут вже буде!)

Вгадав коваль — таке, бачте, враже, то як скажеш, — наче по мальованому виходить, а як що добре... Вгадав коваль, кажу: Марта прибігла, ледве дихає, покликала: «Максиме! Максиме!» — подивилася у всі боки і стала дожидати... Хутко й наймит прибіг, ламаючи віти по дорозі, валячи кущі.

— Тут, кохана? — вимовив наймит, наче скарб несподіваний набрів, а сам щасливий, аж труситься. — Як же ти встигла?

— Я поспішалася до тебе... — І чутно по слову, яково було поспішатися, яково побачитися...

Щодня вони бачилися і щодня коваль теж приходив за свідка і бачив, як вони віталися й прощалися, чув, як розмовляли й журилися. Щодня знав коваль, яка думка, яка сподіванка найшлася в Марти, знав, який жаль, яке лишко уразило наймита — на що вони важили, чим вони смутилися; усе він відав, сидячи поза кущами тихо, з своїм пожаленим серцем ревнивим...

Не можна потаїти сильного кашлю та доброго кохання й від дурня, — кожен се зна, то й не диво, що й Рясниченко, простий парубок, завважив якось, що в Марти очі темніють і сіяють не по давньому, що голосок дзвенить іначій, що зацвіла вона повним цвітом, і залюбував він дівчиною не в зауміру, а залюбовавши, став горнутись ближче, як тільки душа його насміляла. Раз у раз він їй стрічався, куди вона піде. «Добридні! Добривечори, добраночі, помагай боги, щасливо, здоровенькі були!» — тим усім щедрив він, так що коли б тільки усе по його слову чинилося, то щастя-здоровля в неї було б чорзна-поки. Спершу почавши слідувати дівчину любую, він не вважав на те, що дівчина бере стежки інші, як він, а тільки думав, як би її перестріти, а далі вже мусив завважити, що дівчина просто звертає, зобачивши його. «За що? Чому? — запитавсь бідний парубяка, дивуючи. — Може, за що-небудь угнівалася? Отже, як насмілюся, то й поспитаю її...» Насмілявсь він, може, із тиждень, вже не присуваючись близько, а ходячи здалека, мало господарством своїм тішачись, не смакуючи вареники, уночі перевертаючи подушку під головою...

В Ряснички на той час було багато діла: і в городі, і в господі, з нитками, з полотнами, з ягодою й з овощом, і з плодом, то можна було вберегтися її никливого погляду, її цікавого розуму.

— Що се ти наче нездужаєш трохи? — спитала вона парубка одного вечора, як він повернувся з поля та вона глянула на нього.

— Голова трохи болить, — одказав парубок звичайно, як одказують у всі віки парубки тоді, як болить у них біля лівого боку.

— Напийсь молока зараз, сину, свіженького молока. — І зараз унесла йому молока глечик і подала: — Пий, пий, сину, більш — се добре, поможе тобі. Се, мабуть, в тебе від спеки.

Пив парубок, як молодий бичок, поки аж побачив денце.

— А що, полегшало? — спитала мати.

— Трохи полегшало ніби, — одказав Рясниченко. — Піду ще проходжуся. — І пішов з хати.

Самі, мабуть, вже знаєте, чи помага солодке молоко від жалю коханого, і поскорбите за парубка, що, вийшовши з своєї хати, зупинився, й зажурився, і не знав, що робити, — не вмів себе порадити.

— Ну вже тепер як тільки насмілюся, так і підійду, й спитаю усе, — аж уголос промовив бідолаха, як усе стихло, і стемніло зовсім, і він вертавсь до хати своєї, й молоді сльози заросили йому обличчя, як дощ ливний...

— Чого він за тобою ходить? Чого він на тебе дивиться? — промовляв наймит до Марти, аж чорніючи на лиці з туги та з гніву. — Він тебе сватати хоче, я знаю! Він жоних, він не наймит. Що ж, Марто? Може, прийдеться на весіллі вслуговувати?..

— Що робити кажеш, коханий? — питала Марта. — Як мені бути?

— Я не хочу, щоб він усліджував за тобою! Я не хочу, щоб він на очі мені навертавсь... От вже осінь, щодня сподівайсь, тебе прийдуть сватати... Як мені погибати?

— Я не пійду ні за кого, коханий, — як не тобі, то й нікому не дістануся.

— А батько велить, присилує, приневолить...

— Не присилує, коханий, ні!

— Шарпатиме, мучитиме щогодини, щохвилини.

— Нехай і так, серце. Коли мені мука скрутніш, ніж життя з іншим, то б присилував, а мені усяка мука згодніш...

— Дівчино, я без тебе жити не схочу. Як розлука, то й смерть мені! Я умру за тобою!

А сам вже й зараз помирає, й хапа рученята любенько, й пригорта до серця дівчину вірну.

Боже, боже з високого неба! Чи нам усім так того коханнячка треба, що не мина, не виміча воно ні старого ні літнього, ні молодого ні мужнього у світі? А що вже лиха від нього. Боже світе! Не перелічить ніхто, скільки потопилось, подушилось, пострілялося, порізалося від нього, — а посохло, пов’яло то більш, ніж билія у полі. Спершу ощастить тебе, наче окрилить, а там як притисне, як пригорчить, то аж не оддишешся...

Літечко вже миналося — осінь ішла. Ще не пов’яло ніщо, а вже пахло в’янію та ще пізніми квітками такеньки, що аж у голові шуміло. Темні хмари проношувалися небом, грім вже не грімав, лист опадав з дерева.

— Ну, вже дочекалася я до самого краю! — зговорила Рясничка синові, як він прокинувся ранком та смутненько зітхнув. — Оце вже осінь, — вже весілля усюди ладяться... Вже годі!

— Що ж ви, мамо, думаєте? — спитав бідний хлопець.

— А що я думаю! Нехай сказиться той старий ворог Чабан! Щоб йому добра не вилучилося! Бодай його з корнем вигладило!

— Що ж ви думаєте, мамо?

— Що я думаю! Треба Марту вивірити, вивідати. Ти ж сам нічогісінько не тямиш, не знаєш досі, ге? Сьогодні іди, перестрінь де-небудь і спитай її... Чи ж мені навчати, чи що, як залицятись до дівчини! Коваля вона не кохає, я примічала й за нею, й за ним.

— А по чому ви примічаєте, мамо?

— Дурна дитино! По всьому: по слову, й по погляду, і по походу.

— Чи ж помилитись не можна ніколи?

— Ні, ні! Недурно він надувсь, як кулик на вітер, а вона — їй байдуже, вона не тура... Ти ж ходив усе услід за нею цими днями, чи ж вона не прийма тебе, чи гордує?