Спалений,
спечалений печаллю,
Все життя
таврований
Одним і тим же іменем,
Я до тебе, друже мій, причалюю —
Обніми мене.
Зболений одним наскрізним болем,
У нейлонових спіжонених роках
Прокотивсь я перекотиполем
По дівочих снах та іменах.
В донжуани на алеї стінені,
В демагогію, у твіст, у джаз, у вальс
Я тікав, тікав від цього імені,
Як тікають тисячі із нас.
Наздогнало. Обхопило. Глянуло.
Прокляло. Простило. Обняло.
Засмутилося. Задумалось. Поганило.
Випросталося. Звело. І — повело!
Це ім’я — моєї долі хвища,
Це ім’я — не лоскут носовий.
Слухайте, двоногі кладовища,
На печальній радості моїй!
Це ім’я для вас лиш територія
Від колиски і до крематорія!
В цьому імені ви днюєте й ночуєте,
І для вас воно — пшениця, порося...
Я ще назову його, ви чуєте?
Я ще потрясу ним всіх і вся!
Я ще пропечу ним, ще проклацаю
Кожну душу, груди і чоло:
Невігласами, подонками замацаним
Наче воно зроду й не було.
Друже, товариство моє чисте!
В нас роботи з літа до зими.
Так вже склалось: все життя плямисте.
Так уже
випростуємось
ми!
|
