He маю зла до жодного народу,
До жодного народу в світі зла не маю,
Чому ж тоді все важчає мені
На світі жити в множині духовній?
Від чого ж тоді якось так стає,
Неначе я у чомусь завинився
Перед своїм народом немаленьким,
Я завинив, бо не доніс чогось,
Чогось такого необхідного, одного,
Що міг нести один лиш тільки я...
Чи, може, це шмат хліба, того хліба,
Що їсть душа із першим молоком,
А потім дивиться на світ очима правди
І, незатуркана, з незламаним хребтом,
Живе і множить правду і добро
У себе в білій хаті і планеті?..
Чи, може, сам невипростаний я,
Не маю мужності і того духу в слові,
Що пропікає світ і все на світі
І стверджує і волю, і любов?
Чи, може, я не маю ні народу,
Ні мови, ні свободи, ні життя,
І, як собака за чужинським возом,
Плетусь собі, вдоволений шматком,
Що кинуть з того возу, га?.. Не знаю...
Та певно знаю, звідкіль узялось
В мені це почуття: воно від космосу!
Воно від космосу, бо стало
Усе видніше в серці й голові,
Все збільшилось, згострішало від миті,
Як випростали небо кораблі —
Народи глянули на небо і під ноги.
Про що в ту мить подумали вони?
Мабуть, про те, що їх гнітить віками,
Применшує, і робить злими, темними...
Не знаю... А зрілість кладе руку на плече...
|
