Пересадка

Микола Вінграновський

«Доносився», — подумав батько, і більше нічого не подумав.

Мумумкало знову потягнув його за рукав і затупотів ногами об цокітливу підлогу: «Му-му-у-у-у!». Мовляв, їдемо! Все в порядку!

Потім він любовно погладив сітку, підняв угору великого пальця: м-м-м! — і тицьнув батькові трояка. Батько відвів з троячкою його розпарену руку і влип у вікно. Тоді Мумумкало підійшов до батька збоку і жалісно подивився на його щетину, ще й помацав її своїм розчервонілим крабом, похитав головою: м-м-м, мовляв, негоже непоголеному їздити по столиці, м-м-м, ой, як не гоже! Потім показав пальцем на батьків рот з діркою без двох зубів і знову похитав головою: м-м-м!.. Батько згідно закивав йому головою і відійшов до інших дверей: ворони, дроти, вагони, вздовж і навскоси рейки та рейки, он і кульбабка між рейками в мазуті, дурненька, розцвіла, наче місця собі не могла знайти, але цвіте, цвіте, жовтенька, на розлуку...

«Це вже мене, мабуть, і Зіна прийшла та шукає, і їсти ж без мене не сяде, а я де. Я, одним словом, їду... Щоб я ще коли з дому поїхав?! Щоб я ще так коли хоч одного чемодана зробив?! Та краще я... я не знаю, що буду робить!..»

Батько оглянувся на Мумумкала, нехотячи підійшов до нього і став запитувати його, куди вони ідуть, і коли ця електричка стане, і чи взагалі вона колись стане, і що йому, батькові, треба сьогодні бути у Москві, у кіні син його йде. Батько говорив довго і наче ясно, та Мумумкало дивився на нього, як баран на нові ворота. Тоді батько, щоб розтолкувати Мумумкалові ще раз все достоту, перейшов на миги. Пальцями і кулаком він став показувати йому і Москву, і вокзал, і свою жінку, і її сльози, як вона плаче, і як за те, що він її покинув саму, вона буде його сварити...

Але миги у батька були свої, а у Мумумкала, видно, свої. Різні у них були миги, бо, дивлячись на миги батькові, Мумумкало розсердився, розпарені губи його аж наче пустили сік. Чи то він так зрозумів батька, що той щось зневажливо говорить про його жінку, чи то про нього самого, бо він враз набух, став плюватися і мало не заліпив батька у вухо. Розчарований батько кашлянув і відійшов до дверей.

І тут з електрички став виходити дух і повітря, вона у Москві щось забула, бо на батькові очі виплив голубуватий перон, і електричка стала.

Батько принишк і перестав дихати, погляд його завмер на дверях. Та вони наче прикипіли, наче хто приварив їх, прикував до проклятого чортового місця. З інших дверей, як з дверей, вже заґелґотіли і посунули люди, хтось навіть велосипеда вивів і, обліпленого сумками, повів поперед себе... «Може, їх де заїло?» — зблідлий батько під прощальний гудок електрички ще раз вчепився в їхній гумовий шов. Хух! — двері пішли!.. Батько стрімголов вискочив на перон і вкляк на ньому, як поплавок на воді. «М-м-м», — замумкав на прощання з тамбура роззвірілий Мумумкало і, склавши навхрест чотири пальці, показав батькові «казьонний дом». Батько згідно і вдячно хитнув йому головою і засміявся, показавши у відповідь свою чорну дірку із рота без двох зубів... і в цю мить з того боку перону з лісу вибігла мокра, — десь, видно, застав її дощ, — чи спітніла від скорого бігу нова, як з голочки, весела, його, батькова, електричка, вона летіла туди, в бік Москви, де Зіна, де будочка з морсом, де кінотеатр «Мир». Як легко і м’яко, з прозорим, ніжним гудком, без гуркоту і брязкання вона зупинилася перед ним. Навіть не зупинилася, а вистелилася, як ласочка. Спокійно і чемно вона розчинила перед батьком усі свої двері і наче сказала: «Прошу заходьте, шановний Степане Миколайовичу, заходьте у двері, які вам до вподоби, всі вони в мене справні, і через п’ять хвилин будете там, де вам треба».

Спокійно і чемно батько ступив у тамбур. Електричка тільки цього й чекала, бо як тільки батько переступив поріг, вона шовково зачинила за ним свої двері, потім легенько гойднулася, подала срібний голос і попливла.

«Наче ж я забарився і недовго, може, і Зіна ще не прийшла, бо з тією балаболихою тіткою Настею тільки зачепися за який-небудь базар-магазин; та і цвях із підбора у чоботі виліз, у п’яту через онучу коле, де б це його присісти?»

Батько заглянув у вагон. У вагоні можна сісти — де по четверо грали у карти, де сиділо двоє, а де й нікого на лавці нема.

— Пашо, голубчику, де ти пропав? — і не встиг батько пустити і пари з уст, як якась дівчина чи молодиця, теліпаючи скляними голубими кульчиками, вже посадовила його біля себе і затарабанила на весь вагон. — Ми вже з мамою і на кочегарні тебе шукали, і на фермі були, думали, що ти там, а тебе і там нема, а нам треба було гусей порізать, я заміж виходжу, поздоров!

І вона приляпнула свою круглу щоку до батькового зарослого рота:

— Оце ось із тридцяти гусей, та ще в сусідів прикупили, матрац пуху вийшло, на перину. Поможеш мені до автобуса.

— Я... я... — батько хотів було сказати цій дівчині чи молодиці, що він ніякий не Паша, що він не той чоловік, за якого вона його має, що він сьогодні вже наносився, будь воно все неладне, і що він їде у Мурманське... Та де там!

— Ти що, Пашо, наче мене і не впізнаєш? Я Марфи Кликової дочка, отої, що через яр, за яром живе, ну, Марфи, з городньої бригади, з капусти! А я Вєра, та сама Вєра, яку ти, як з фронту прийшов, по селу на гіргожах носив!.. Що воно буде — не знаю. Але що буде — те буде, їду до нього, на Далекий Схід, бо жених мій там заправщиком на гідросамольотах робить. З дня на день від нього виклику жду, тоді вже з заводу розщитаюсь, — і її наморені очі тихо заплющились, повіка притулилась до повіки, і вже крізь сон вона тихо проговорила: — Мені ще сьогодні на третю зміну. Як електричка стане, Пашо, буди...

І ось мій батько з довгим, як кишка, через плечі до землі смугастим матрацом від електрички по перону і через вокзал, по знайомій білій, у зелених хвилях підлозі плентається за Вірою на знайому вже автобусну зупинку. Перше, куди він глянув з-під матраца, — це до кас, на каси, чи прийшла Зіна, але Зіни з тіткою ще не було, і то вже легше, потім глянув на будочку — будочка відкрита, морс у продажу, можна міді ще намінять, якщо не вистачить, та і все інше, як захочеться куди, все тут під рукою, далеко бігти не треба... У батька знову повеселішало на душі, та й до автобуса два кроки, і черги нема.

— Спасибі тобі, Пашо, голубчику, я поїхала-полетіла, бо, може, в гуртожитку вже і виклик лежить, не забувай мене, Пашо, нема тобі що на згадку про себе лишити... — Віра понишпорила в кишенях свого синього жакета і просяяла. — Ти дивись, гайка! Ти диви, гайка з мого заводу! На тобі, Пашо, хоч цю гайку, на згадку, може, вона тобі на грузило до вудки пригодиться!..

Віра сплакнула, витерла ріжком матраца очі і простягнула батькові гайку, вже як автобусні двері зачинилися. Тоді Віра підбігла до вікна і кинула її батькові через вікно. Не падати ж гайці на асфальт, батько зловив її і, дивлячись услід тонкосльозій Вірі, помахав їй рукою з гайкою на прощання...

Тепер можна і червоненьким морсиком у носі поколоти, і на вокзальний годинничок з горобчиком на стрілці подивитись, чи далеко до двадцяти двох нуль-нуль, і сапожничка десь пошукати та цвяшка у підборі на місце забити, та Зіну почекати, та підснідати чи вже підвечеряти, а там і до Колі, в «Мир», побачити, що він там натворив у тому кіні, той прийомний син, що аж німці вночі припруться на нього дивитися... А там поки сюди-туди, пересидимо на вокзалі, перекуняємо, як тут і поїзд... Батько лапнув себе за груди, намацав під пальтом у піджаці квитки — чи вони є, чи не загубив? Є, на місці вони, закомпостовані і тверденькі. На Полярне коло у Мурманське...

— Ну, і як сьогодні виторг? — через батькове плече перехилився міліціонер. — Як навар?

— Який виторг, який навар? — аж свиснув через дірку батько.

— А носильщика. А на грудях блямба мідна така, державненька, з номером, чи не знаєш?

— Знаю, чого ж не знаю. Така наче схожа на медаль, носильщики носять.

— А твоя де?

— У мене такої нема! — засміявся батько.

— Морс біля будочки пив?

— Пив.

— Скільки стаканів?

— А хіба я їх щитав? Пив, скільки влізло.

— А потім?

— Що — потім?

— Дідкові чемодани підносив?

— Аякже! Поміг старому, як не помогти?

— І скільки він тобі дав?

— Хто?

— Дідок.

— Так хотів було дати на пиво, — вже якось тривожно, але все ще радів батько. — Так я сам на те пиво йому можу дати!

— Ясно, — гриз далі очима батька насурмонений, важкобровий міліціонер. — Глухонімому ліжко електричкою додому відтарабанив?

— Та ну його к чорту! — сказав батько. — Троячку в руку тулив!

— Троячку?

— Троячку. Наче я за троячку... А щоб ти скис, а ще в кітелі!

— Документи! — твердим і рипучим, як ручки від чемоданів, голосом наказав міліціонер.

«Прямо тобі напасть якась! Наче змовились! Видно, ловлять когось, і ніяк не можуть впіймати», — подумав батько і вже звично поліз неслухняною рукою під пальто.

— Вам що, місця нема? Стали іменно на зупинці — вам для таких іншого місця треба, — розбурчалася якась жінка з двома зареваними близнятами на руках. — Відведіть його у міліцію, а то тут! З дітьми не дають пройти, погибелі на вас нема!..

Міліціонер глянув на неї якось вибачливо, козирнув і сказав батькові:

— Гражданін, пройдемте.

— Та ви що? — підняв руки батько. — Та мені нема коли! У нас сьогодні кіно з сином у двадцять два нуль-нуль, а ще поголитися, і гвіздок із підбора у чоботі виліз, і Зіна... Ось нате паспорт, дивіться...

Важкою рукою міліціонер узяв паспорт, читав-читав, глипав з фотокартки на батька, з батька на фотокартку, потім повернувся і, не кажучи ні слова, пішов з паспортом до вокзалу. Батько побрів за ним.

«Отепер уже пропав геть, — думав батько. — Ні за цапову душу, і що ти будеш кому казати?»

Біля афішної тумби міліціонер зупинився і сказав:

— Так що, Пашо, у кіно, значить, на двадцять два нуль-нуль?

— У кіно, і вдосвіта поїзд: якраз у нас усе виходить. У Мурманське ідемо, на Полярне коло...

— На Полярне, значить, у Мурманське, Пашо...

— Я не Паша, — нарешті дійшло до зніченого мого батька, і він раптом замовк, наче йому заціпило.

— У паспорті в тебе ім’я одне, а так ти Паша? Паша — це що у тебе, кличка?

— Яка ще кличка, та ви що?

— А як тебе та назвала, що ти їй матраца в автобус ніс?

— Так це вона так, сплутала мене з кимось іншим, ніякий я не Паша, там у паспорті все записано і завірено печаткою.

— Сплутала?

— Та їй-богу! І слова мені не дала сказати, така тараторка, а потім заснула...

— Заснула?

— Заснула. Каже — розбуди.

— І ти розбудив?

— Як тільки електричка підійшла до перону — вона проснулася сама, їй сьогодні на третю зміну.

— Кому — їй?

— Та Вірі. Так, кажись, її звати. Вона заміж виходить. Матрац гусячого пуху на перину на Далекий Схід до жениха везе.

Тут вже якось потемніло-переплуталося в голові і міліціонерові: і Віра, і Полярне коло, і дідок, і Далекий Схід, і глухонімий, і двадцять два нуль-нуль, і цвях у чоботі, і гусячий пух... Він дрібно захитав головою, наче напився чогось дуже кислого, і сказав:

— Слухай, Пашо: на фронті я був у полковій розвідці та й тут вже після війни переловив не один десяток подібних тобі музикантів, але таких, як ти, я ще не ловив. Мені навіть весело з тобою говорити. А що вона, ця Віра, тобі кинула через вікно?

— Де? Через яке вікно? — Батька знову обсипало жаром, і через дірочки його капелюха знову заструмував туманець, тільки цього разу густіший.

«Ще цього мені не вистачало: приїхав чоловік у Москву, став на вокзалі і гайки через автобусне вікно ловить — до чого я вже дожився!..»

— Та нічого наче вона мені не кидала... Просто так махнула рукою... на прощання...

— А що то в тебе в руці?

— Де? — спитав батько.

— У руці. У жмені.

Батько розкрив жменю.

— Гайка.

— Гайка?! — Витріщив очі міліціонер.

— Хіба не бачите? Віра дала на грузило ддя вудки за матраца. А ви думали що?..

Міліціонер взяв з батькової долоні гайку, покрутив її у руках, надів на палець, покрутив і якось тихо і сумно подивився на батька...