Гусенятко

Микола Вінграновський

— Плигай! — закричав гусак, і гусенятко випало в воду. Його жовтеньке тільце вискочило в ніч, і сам гусак ледве встиг звестися на крила — перед його носом навалювала чорна рухлива гора.

— Птиця! — закричали з баржі. — Птиця!

Гусак вже було вишугнув над баржею та з переляку зачепився краєм крила за антену, перекрутився і впав на баржу, на вугілля. З рубки його освітили прожектором, а бортом до нього вже добирався якийсь чолов’яга, гусак заборсався, став від вугілля чорним, а чолов’яга закричав до рубки:

— Світи, світи, бо я нічого не бачу! — і навкарачки поліз по вугіллю, обмацуючи його руками й очима. Поруч з гусаком пройшли його руки і цибуляче дихання — чолов’яга поліз до носа баржі. «Пропало мале, і я пропав, — подумав гусак, — щоб то було плисти під берегом, не випливати на середину...»

Баржа дрібно двигтіла проти води і везла гусака назад від ірію, від гусенятка.

Чолов’яга з носа закричав:

— Не знайшов! Нема! Світи менше, очі сліпиш, світи слабіше, бо в воду впаду! — і знову на чотирьох поліз до рубки...

І треба ж було гусакові підвести голову! Він підвів голову, щоб роздивитись, де той розшуканець, чи вже проліз, чи ні, бо в хлюпотінні води і в гуді мотора гусак нічого не чув, як чолов’яга був саме перед ним, впав на коліна і схопив обома руками гусака за шию.

— Єсть! Є! Ось! — і він звівся на ноги в світлі прожектора, тримаючи гусака за шию.

Гусак задихався. І тоді обома крильми, і здоровим крилом, і забитим, зашмалив чолов’ягу по обличчю, що той упав горілиць на вугілля головою до носа баржі, а сам, з перехнябленою, скособоченою шиєю викинув крила, в безнадії зіпертись на них, викинув, простелив і відчув, що крила його несуть і підіймають. Чорний, як ніч, він знову летів, тиснув грудьми темінь, і голова його теліпалась з крила на крило. Тепер: де ж гусенятко, де саме воно вистрибнуло у воду, і де ж та саме вода, і над чим я лечу сам: над водою, полем, очеретами? Гусак закричав, та з придушеного горла той крик був чутен лише йому одному. Гусак знизився і залітав колами, довго літав і кричав колами так. Та ось і вона. Вода. Солодка, добра для гусячого малого народу, вода з теплими мілкими затоками, з літніми комариними очеретами, де народилося його гусенятко і він сам... Вона закрутила ним, та ні лапи його, ні крила були вже йому не підвладні, і ця недобра чорна вода несла його всю ніч до світанку, аж доки гусак не вдарився об металеву сітку перед греблею ГЕС.

Гусак знав цю ГЕС з високими заводами по її степових берегах. Пролітали якось з жінкою над заводськими трубами і наковталися диму, що більше тут не літали.

Гусак поворухнув шиєю — у шиї щось хряснуло, але не дуже, і він спробував впірнути. Впірнув, побачив верховодку, дзьобнув одну і другу: верховодки пішли непогано. Гусак випірнув і сперся забитим крилом на воду — крило заболіло, запекло, наче сперся він ним не на воду, а на вогонь. “Пропало крило, — подумав собі гусак і тоскно глянув на верхів’я ріки, де мало бути гусенятко. — Де воно там, і де його шукати, і з якого берега?”

Зімлілими, наче не своїми лапами гусак відштовхнувся і поплив уверх по ріці. Зі шлюзу поволеньки висунувся ніс ще однієї баржі з вугіллям, гусак пірнув і замолотив під водою до берега, наскільки хватило повітря. А коли повітря не стало, і він випірнув, і з баржі закричали: “Птиця!”, — гусак ударив крильми об хвилю, і здоровим крилом, і забитим, й не вірячи собі, полетів, важко, згорблено, орючи дзьобом, але полетів!

З берега, від спорожнілих дач, йшло троє брезентових рибалок. Помітивши гусака, вони підняли спінінги і засвистіли, заататакали на нього, гусак розгубився, заметляв шиєю і впав на воду. Крила його вже не тримали. Одним оком гусак косився на середину ріки на баржу, другим пас рибалок.

Човнів у рибалок не було, вода холодна — не полізеш, зате у їхніх руках були спінінги. І ось біля гусака зачали золотесенько вибухати блешні, рибалки будь-що, а хотіли піймати гусака на блешню. Гусак пірнав, випірнав, ухилявся від блешень і так і сяк, один із рибалок, так той прямо був таки майже снайпер, — його блешня точно упала йому на дзьоб — каюк! — але гусак родився в щасливій сорочці, бо блешня тільки ковзнула по дзьобу і ляпнулась разом із своїми гаками у воду. Тоді гусак зібрав свої крила наче в одне, і вже не бачачи куди і що, а лиш би відірватися від своєї погибелі, темно і тяжко злетів. Услід йому загуділа баржа і плюнув на небо спінінговий снайпер.

Гусак насилу підгрібав під себе повітря і, витріщивши очі, дивився-шукав, де б це його сховатися. На його щастя згори, з верхів’я, засірів лозовистий острівець... Гусак уже майже дотягував до нього, як помітив: з острівної лози відштовхнувся голубий моторний човен. Звертати! Чим, якими силами? Злетіти вище? На чому? І гусак спікірнув у воду і заховався під хвилею.

З-під хвилі він побачив: у човні було двоє — чоловік у зеленому спортивному костюмі і в червоному плащі з жовтим шарфом на шиї — жінка. Обоє вони стояли. Кінець її довгого жовтого шарфа чоловік тримав у руці і тряс тим кінцем, наче хотів відірвати його разом з жінчиною головою. Жінка закривала обличчя руками, і плечі її тремтіли. Тоді чоловік зірвав з неї шарф, кинув його у човен, а сам скочив у воду і поплив протокою до берега. Гусак виглянув із-за хвилі: човен з жінкою зносило течією вниз, а чоловік ішов берегом вверх по ріці, куди треба було і гусакові.

На острівці гусак допався до іржавого лозячого листя і лозячої кори, потім ліг на пісок і став тихо зализувати зболіле крило.

А гусенятко? Рай, та й годі! Як тільки тато крикнув йому — плигай! — і воно вискочило з гнізда в іскристу чорноту, і чорна рухлива громадина боком тернулася в бік гусенятка, і хвиля схопила й потягла його в ніч. Плинучий темний шовк води обгорнув його жовтеньке карапузеньке тільце, одягнув його хвилею, з хвилі і роздягнув, занурив і винурив, пливи собі далі!.. Яке воно все, коли все воно отаке: все темне! Не видно ні себе, ні тата перед собою, один тільки дощик січе тебе по голівці та пахне якоюсь їжею, але де вона є... З ночі шумить, шумить, мабуть, очерет, жми, гусаченьку, туди, та не дуже бійся, а як тільки що — набирай побільше повітря і — під воду... На березі щось наче говорило. Гусенятко прислухалось — то вітер грався з водою залізним цепом від човна. «Тікати не буду, бо мені не страшно. Раз я нікого не бачу, то й мене ж не бачить ніхто». Гусенятко підпливло до човна, обпливло його, вибрало під його боком затишне місце і прикурнуло. І наснилось йому, що воно вже велике, живе серед гусей, і гуси на нього кричать, і рай його скінчився...

...здрастуй, дурне, та я не дурне, я дике, ну, раз дике, то йди до мене, не бійся, а я сталевар, і троє моїх оцих затурканих турків — сталевари, а жінку Валю свою я з фронту привіз, я в бочку тебе на ніч посаджу біля сарая, щоб тебе часом ніхто не зобидив, бодай тебе мої-наші гуси не били, та не будуть вони мене бити, а може, будуть? та не будуть? а як і не будуть, то все одно не хочу, щоб на тебе багато дивилися, мацали очима, оце подивися, яка в мене шия, ну, чом як не в старого гусака, IЛy-52 таку б шию; погрійте! а чого ж, іди за пазуху, та я замурзане, от дивися, Валю, як воно у мене за пазухою сидить, заснуло, я його і в домну понесу хлопцям показати, ніжкою дрібає, сниться йому, що пливе, дайте йому води, Валю, та виключи той телевізор, а то не засне, ти диви, як воно до тебе притулилося, та хоч би вже до тебе, а то ж до твоїх медалей, до ордена Слави, а щоб ти скисло! так сьогодні ж празник, Жовтневі! тату, віддайте гусенятко нам, нащо воно вам, у вас свої гуси є, так у нас домашні, тобі воно нащо, ти ж так тільки щитаєшся сталеваром — то у тебе сесія одна, то друга, то постройком, то відрядження, то іще щось у чорта-біса... то віддайте нам його, тату! а де ви держати будете його, на балконі? та і діти у вас такі, що замучать його в перший вечір... тоді мені, тату? кому, тобі? та мені, так тобі в армію ж через місяць!

Сизим інеєвим досвітком хтось наче ішов. Гусенятко хотіло виглянути з бочки, але не дострибнуло. Тоді воно спробувало крило, одне і друге, а потім уже обидва і вистрибнуло на бочкове ребро: худий, облізлий, довгий — городом від води по картоплянім бадилищі до гусенятка йшов сірий тато.