Бинь-бинь-бинь

Микола Вінграновський

Вечора наче і не було. І мами десь не було. Кинув гайкою по гильняку, так собі кинув, щоб кинути, — упав сич. Упав уже не живим. І де він там сидів на гильняку, і як я оце його вбив? Кинув, а він упав. А тут ще мами десь нема, і вечір не вечір — одні румуни та німці. Та осінь сіра, хоч прикидається ще жовтуватою. Тиф, та руді миші, та води у криниці нема, черпаєш відром одну мокру глину, і мами десь нема. Піду... А тут ще небо якесь не небо, старе і сиве, як баба Рятушнячка. Піду. Але ж куди вже його йти, як і вечір — чи це ще не вечір, але вечір...

Їй-богу, як буду рости, то виросту хлібом! Отоді вже наїмся. І мама наїсться. І Дмитрик, і Галинка наїсться: — угай! угай! угай! — і чого б я так угайкав, сказала б, чого хочеш, а то угай, угай день і ніч, — і Нерик наїсться, бабі Рятушнячці дам та сховаю ще — прийде батько з війни, а я йому хліба! Він до хліба, а я за його автомат — та по горобцях, та по горобцях, щоб стріхи не дерли... А тут ще мами десь нема...

О! О! Б’ються!

Коли б наша хата та була не від поля! Коли б не було цього вигону та глинища не було! А то повне глинище циганів!

Повне-повнісіньке! Повидовбували собі нори у глині і не мають що їсти. Румунські цигани, не наші. Зразу ж насунули, як тільки румуни прийшли. Дітей, як пшона, і село об’їли, як гусінь. Позаторішні гнилиці повизбирували під листом у нашому садку. А я Нерика спустив! А Нерик не на циган, а на румунів. А вони по ньому трах-бах — сховався на кладовищі.

О! О! Б’ються!

Треба бігти за димовою завісою. Ще трохи зачекаю та й побіжу. Як тільки вибіжать старі цигани з дишлами та почнуть калічитись межи собою, тоді я у клуню, димову завісу в руки, та на вигін до циган. Скікну у ярок та й випущу димову завісу, і почнеться дим на весь вигін. А в диму цигани б’ються ще дужче, бо не бачать один одного — дим!

Тоді прибіжать румуни з нагайками та як почнуть по циганах по чому попало — позаганяють у глинище.

А в мене ще є димові завіси у клуні на горищі у полові, де кицька живе з кошенятами. Тихенько вилізу по драбині, а вони сплять у кицьки на цицьках. Я одне — хап! А воно мене лапами — дряп! А я його під куфайку — шусь! А воно мені — няв, няв! А кицька до мене — відпускаю.

Два кавуни знайшов у полові. Коли ще батько головував, то наділив кожному у селі по дві сотки баштану.

Два кавуни знайшов, а тут ще мами десь нема. Пішла за жаром, і нема. Два кавуни знайшов, а тут одні цигани та румуни, а Нерик тихо живе на кладовищі.

Треба брати мішок та йти. Але ж куди вже його йти — вечір не вечір, а так щось, як на горищі в полові.