Літньої ночі

Микола Вінграновський

Дід напився води і сказав:

— Як добре стемніє, бери мішечок та приходь, а я тобі кавунчика виберу. Зіно, збуди його.

— І нащо це, тату, отой кавунчик?

Я кажу мамі:

— Хо-очу!..

— Так ти ж заблудишся!

— Не заблуджусь.

— Не заблудиться, — каже дід, — як вийдеш з хати, так повертай повз комору. А за коморою через місток і в поле. А там дорога тебе доведе.

— За містком — могила.

— Могила. А за могилою — мій курінь. Отож бери мішечок та приходь.

Дід бере ґирлиґу в кутку і виходить з хати. Я за ним.

— Діду, а скільки ж ви дасте мені кавунів, скільки донесу, га?

— Скільки донесеш.

— А коли одного я ще на баштані з’їм?

— З’їси.

— А дині у вас є?

— Є і дині.

А чорнобривці і собі:

— Є і дині! Хе-хе!

Дід не чує чорнобривців. Він чує тільки мене і себе.

— Є і дині, і всяка всячина. Я пішов.

А чорнобривці дідові вслід:

— Я пішов!

— То я прийду, діду!

А тут ще лелека на хаті:

— То я прийду, діду!

Дивлюсь на чорнобривці, на вітер, піднімаю голову на лелеку.

— Кла-кла-кла-кла! — каже лелека і летить зі стріхи.

Цей наш лелека — злодій. Увечері, коли ніхто не бачить, він краде зорі з неба. Стоїть на хаті на одній нозі, скине голову в зоряне небо — шия довга, дзьоб до зір, та й хап зорю. Зоря гаряча, застряга в горлі, лелека ковтнути не може, студить зорю, клекіт із горла — кла-кла-кла. Злодій.

— Мамо, тож збудите?

— Іди-но краще корову заверни з череди.

Іду по корову.

А чорнобривці услід:

— Іде по корову!

Вітер з неба:

— Іде по свою корову!

Іду.