Про мудрого зайця

Остап Вишня

Поїхав я оце якось на дозвіллі за місто, отуди за Бровари, а потім звернув трохи вбік за Полтаву, взяв ліворуч поза Харковом, звідтам на південь — на Донбас, з Донбасу — на Дніпропетровщино-Херсонщину та й зупинився на Правобережжі, біля Кам'янця-Подільського.

Сиджу собі, відпочиваю...

Аж раптом повз мене заєць тільки — шурх!

Я на нього:

— Тю!

А він мені:

— Не тюкай, — каже, — я не тільки твого «тю» не боюсь, я на всі сирени і на всі фари з усіх автомашин, усіх, які є на світі, марок, на всіх на них поклав я всі чотири лапки!

— Дивись, — кажу, — який хоробрий! Ану, — кажу, — підходь! Такого ще не бачив!

— І підійду, — каже заєць.

І підійшов.

— Так чого ти, — питаю, — такий хоробрий?

— А того, — каже, — що я рекордсмен!

— Рекордсмен?

— Так! Рекордсмен! Я за своє коротке життя вивів із ладу вже двадцять автомашин.

— Ото скільки автомашин ти понівечив! Як?! Яким способом?!

— Я їм іще не те покажу. Вони думають, що я тепер отой зайчик, про якого співають:

Не «у млині, у млині» я побував, а я доти й дзоти бачив! І танки бачив! А вони мене хотять фарами налякать! Не на того нарвались!

— Та що таке? Нічого не розумію!

— Ти знаєш, — каже заєць, — який тепер народ пішов?! Чорті й що за народ!! Полює нас, чесних зайчиків, в незаконний час, з-під автомобільних фар!! Ми собі чесно вночі пасемось, знаємо, що полювати нас ще не дозволено, — раптом якась лиха личина, здебільшого під градусом, летить по стерні, лякає нас, бере в фари, ми мчимось, як осатанілі, під фарами, а він гатить у нас з рушниці... І багато нашого брата гине від такого не чуваного в культурній країні хуліганства. Ти ж сам подумай: ми ще молоді, хутро в нас ріденьке, тільце худеньке, а він, сатана, лупить?! Ну, кому воно, ну, навіщо воно? Сором за цих людей?

Я сумно покивав головою.

— Таки справді сором! — кажу.

— Так ми тепер, — каже заєць, — мудрішими поробились. Тепер на кожній такій ділянці біля шляху ми поставили старих досвідчених зайців, які знають, що їм робити. Як тільки появляється машина, такий зайчик зразу сам ускакує в фари, а потім вивертами та зигзагами веде ту машину до ярка або до протитанкового рову... І там «форд» чи «адмірал» тільки трах! бах! трісь! — і бувай здоров! Потім уже ведуть його додому на буксирі, складають акта, витрачають народні гроші на ремонт, обдурюють державу, порушують закон і т. д., і т. ін.

— Ну, ну! — тільки й зміг я сказати.

— А ми, — каже далі заєць, — між собою змагаємось — хто скільки машин із ладу виведе... Так я найбільше їх винищив! Я — рекордсмен!

Соромно, соромно мені зробилося. Я мовчав.

А заєць пік мене словом, допікав:

— А ти, — каже, — думаєш, що мені не шкода тих машин, що через мене аварії зазнають?! Хіба не шкода добра народного?! Але що я маю робити?! Мушу ж я боронитися! Ах, якби я міг тим людям хоч трошки вставити свого заячого мозку! І тим, хто робить, і тим, хто за цим повинен стежити...

Як же я червонів од тих справедливих заячих слів!

За людей червонів!