Щука

Остап Вишня

— Чув таку пісню? — присікався дід Круча.

— Ну, чув!

— Так її отаман Іван Сірко співав! Давні діла! Так оту щуку, що її Сірко бачив, я впіймав! Три пуди з фундом! А ти мені — двадцять одно кіло. Щупаченя твоя щука проти моєї! О!

— Та відкіля ви, діду, знаєте, що то та сама щука?

— Та ти не перебаранчай! Ти слухай!

Ми сиділи на березі Підстепного лиману, під розлогою вербою, і така та верба стара-стара, що аж репнула вона від старості і на три стовбури поділилася, стовбури ті в різні боки порозкарячувалися і утворили вже не дупло у вербі, а якесь міжстовбур'я, де не те сісти, а й лягти можна. Дід Круча запевняє, що тій вербі: «Літ із тища, а може, й менше».

— Сірко Іван, діду, під цією вербою часом не вечеряв?

— Сірко! Цо Сірко?! Сірко — це було позавчора, а ти скажи, чи не сидів під цією вербою князь Святослав, як плив Дніпром-Славутою печенігам бубну вибивати! Ти про це подумай, а не про Сірка про Йвана. О!

— Та ви, діду, і такого можете наговорити, що під цією вербою великий князь Київський Олег цілувався з візантійською князівною Ганною, після того, як ото він «княжну поя, отиде в волості своя».

— А чому ні? — визвірився дід Круча. — Чому, я питаю, не поцілуватися під такою під вербою?! Та під таким небесним шатром, зорями вигаптуваним, та ще й під тихий плюскіт джерела дзеркального? А ти б хіба не поцілувався?!.

А воно й справді: глибоке-глибоке темно-синє, аж чорне, небо над нами, а зірок тих, зірок, — та такі ті зорі чисті, такі осяйні, — ніби хтось їх спеціально на цю ніч понадраював тертою з сирівцем цеглою...

Від Підстепного лиману до самісінької розкаряченої верби-велетня прослалася протока з прозорої води, до цієї протоки пригорнувся безкрайній херсонський степ, приліг і цілі століття з тої протоки, гарячий, воду дудлить і ніяк напитися не може... А вода там свіжа-свіжа та прозора, бо з-під верби і далі поза вербою у ту протоку б'є джерельна вода, віками б'є вода із багатьох джерел, узимку навіть не замерзаючи... а на тому боці протоки верболіз із очеретом над водою нахилилися.

У протоці риба грає: окуні та щуки. А малечі тої, малька, — табуни хмарами гуляють.

Протока ця за розчахнутою вербою повертає вліво і поміж вербовими берегами йде ліворуч у Фролів лиман, а праворуч — Казначейський.

Чому Фролів, чому Казначейський? Чому такі назви дивовижні?

Тут — монастир був... І всі ці неосяжні угіддя, луки, лимани, озера — все це було монастирське, і був чернець Флор — то його ім'ям лиман прозвано, а монастирський казначей залишив назву для другого лиману.

А в лиманах — риба й раки: карасі, як ваганки, а лини, як підсвинки, окуні, як постоли, а шуки — як човни-довбанки.

Часто-густо чути тут над протокою відчайдушний хлоп'ячий крик:

— Диви-диви-диви! Он! Он-он-он, поплив! Окунь! Хай мене бог уб'є, як постіл!

Єриками лимани сполучаються з річкою Конкою, що від Дніпра тече поруч річки Кринки під селом Кринками аж туди до села Козачих лагерів, а там уже знову з'єднується з Дніпром...

За селом за Кринками з Конки праворуч витікає невеличка, густо-прегусто вербами закучерявлена річечка Басанка, яка шанобливо пригортається до могутнього Дніпра, а з Басанки невеличкий єрик іде у Дідів лиман, а круг Дідового лиману порозлягалися лимани Мала Злодіївка, Велика Злодіївка, Круглик, Шия...

...Посеред Дідового лиману був колись невеличкий острівець, густющим-прегустющим очеретом зарослий. А на тому острівку та росло три кущі калини. Давно це було. Ще до цариці Катерини. Жив у ті часи десь під Херсоном дід Ступак. Жив він з бабою Килиною, а дітей їм господь не дав. Баба Килина була дуже люта, така люта та клята, що впіймала колись у себе в обійсті татарина і повернула йому голову очима назад.

— Щоб уперед басурман ніколи більше не дивився!

Дід Ступак саме ятері на озері трусив. Потрусивши ятері, дід прийшов додому, побачив того татарина, що взад дивився, перехрестився, проказав, тремтячи: «І мені таке буде!» — та городами, городами, городами. На луки, та до Дніпра... Та як пішов понад Дніпром проти води, та й дійшов аж до теперішнього Дідового лиману. Дивиться — острівець. Він переплив річку Басанку де бродом, де плавом — на острівець. Викопав між трьома калиновими кущами землянку та й оселився на тому острівку. Утік, виходить, од баби.

Так ви гадаєте, не знайшла його баба? Знайшла!

Перебралася баба Килина на острівець заганяти діда додому.

— Доки ти мене мучитимеш? — кинувся до баби дід.

Баба Килина діда по тім'ю ціпком! Дід — у непритомі!

Баба на нього — цеберку води! Дід схопився — і тікати! А в голові ще в діда як слід не вияснилося, — він у воду. А там — ковбаня! Потонув дід — тільки бульбашки на тім місці пішли.

З того часу й прозивають цей лиман Дідовим лиманом.

Давно це було. Вже й острівця того нема — у воду осів, а ще й досі на тім місці, де пірнув дід Ступак, як придивитися, то і досі там бульбашки з дна підносяться...

— Ну, а з бабою Килиною що?

— А що з такими бабами, як баба Килина, буває? У відьми пошилася! Довгенько на мітлі отам побіля Херсона кружляла, корови висмоктувала, а потім до Києва на Лису гору подалася. За головну відьму, кажуть, на Лисій горі правила. Ото, як було справляється на Лисій горі відьомський шабаш, так часто-густо чувся найдужчий голос, — різко отак заспіва, заспіва, заспіва, а потім і виведе, ніби бугай з поросям, — то баба Килина! А ото років із десять тому приїздив до нас із Херсона лектор, так казав, що відьом уже й на Лисій горі зничтожено, вже тепер там самі забобони залишилися! А що воно за штука оті забобони, я вам уже й не скажу! Казав тут один, біля церкви, як я ото у великий піст говів, що то ніби антирелігійна пропаганда! Могло бути!

Це так про Дідів лиман дід Кирюха з Маячки розповідає.

— Та що ви його слухаєте? — пихкає люлькою дід Круча. — Верзе чорті й що! І хто б ото йому повірив, що баба діда втопила?! Та не народилася ще й ніколи в світі не народиться та баба, щоб мене втопила! Моя покійниця теж колись була за качалку вхопилася! Так я їй показав качалки! Якби була чобіт не заховала та на піч мене не загнала, — я б її був порішив! І не квакнула б! А так своєю смертю померла! Бачили ми таких бабів!

— А де ж, діду Сіркова Івана щука, на три пуди з фунтом? — запитав у діда Кручі Гордій Іванович.

Дід Круча подивився на небо, позіхнув, перехрестивши рота:

— Побілішав, дивіться он, уже Чумацький Шлях! І Волосожар геть он аж куди відкотився! Давайте подрімаємо! Ось-ось уже й на світ благословлятиметься! Лягайте! Взавтра хай про щуку розкажу.

...Дід Круча набив люльку, притоптав тютюн у люльці нігтем великого пальця, зашморгнув кисета, заховав кисета в кишеню, узяв з багаття жаринку, поклав у люльку, розпалив люльку, пихнув разів із п'ять, вийняв люльку з рота, сплюнув і почав:

— Було це... Та ще мій дід покійний, царство їм небесне, живі були. Щоб не збрехати, було це якраз отоді, як вийшло замиреніє з Гапонією (Японію дід Круча уперто називав Гапонією, а японців — гапонцями). Почали в нас тоді, пам'ятаю, панські якономії палити. То там у степу пан горить, то там... Та й у нас була панська якономія... Я родом не тутешній, я звідти, аж із-за Чаплинки, туди ближче до Таврії... Мені вже тоді на призов повернуло. От дід і кажуть:

— Що ж воно оце на світі робиться?! Скрізь пани горять, а наш же як: у бога теля з'їв, чи як?

Подивилися дід на мене, а я на діда, а потім дід і кажуть бабі:

— Ти, Федосько, хліба нам у торбину поклади, хлібин зо дві, та цибулин з десяток, солі, підемо ми з Ваньком (мене Іваном кличуть) сіткою перепели ловити.

— А навіщо ж вам аж дві хлібини? — запитує баба.

— Та ми не швидко повернемо! Наловимо перепелів та, може, аж до Олешок на базар понесемо, в Олешках, кажуть, німці за перепели добрі гроші дають!

Дід говорять, а самі й не посміхнуться, а я зразу здогадався, що не перепелами тут тхне.

Одне слово, щоб довго не говорити, згоріла тої ночі нашого пана якономія, а ми з дідом опинилися аж ув Основі, працювали на виноградниках, а потім у ці місця прибилися та тут уже й отаборилися.

Батьки мої з братами та з сестрами на Дальній Схід подалися, десь аж на Амурі опинилися, а я з дідом залишився. Коли все трохи вщухло, переїхала до нас і баба, та й жили вже ми тутечки, тут я й одружився, тут спочатку бабу ми поховали, а потім і діда...

Замовк дід і замислився, замислився...

Покотилася з неба зоря, заревів бугай у Казначейському лимані, вдарила під кугою щука.

— Ач б'є! Ач, як б'є! — мотнув бородою дід.

— А коли ж уже про щуку, діду? Про Сіркову? — Гордій Іванович до діда.

— А ти не перебаранчай! — сердито огризнувся дід. — Ти слухай!

Тихо, тихо стало навкруги. Така настала тиша, що не чути було навіть плюскоту джерельного струменя, не шаруділи очерети, не викидалася риба. І ми ніби не дихали.

Раптом крик: «Ко-ко-ко! Кгр-гр-гр-гр!!» — залопотіли крила, і сонний півень зірвався з верби й упав на Гордія Івановича.

— Бий тебе сила божа! — підскочив Гордій Іванович. — Звідки він тут?

— Здох би він йому! — вилаявся дід Круча. — То сторожові кури на вербі ночують. Сторож тут рибальську снасть стереже! Бригада тут рибальська колгоспна рибалить!

— Дивись, налякав як, гемонський півень!

І знову тиша, тихо, тихо...

— ...Так ото, значить, і попливли ми на човні з дідом, — почав дід Круча, — у річку в Басанку. У Дідовому лимані в нас ятері стояли. Так ми, було, потрусимо ятері, а тоді й балуємося на щук у Басанці, на живця... А ковбані там глибочезні є! Там така є ковбаня — сажнів, мабуть, із п'ять завглибшки. Закинули, значить, ми на живця. Живець чималенький, гачок теж такий, що й бугая вдержить, а леска — у двадцять п'ять волосин. Тоді ще капронів ми не знали, а самі леску плели з кінського хвоста. В степових коней, що в табунах довго ходили, добряча волосінь була — міцна, замашна і у воді непомітна. Щук ми ловили на живця багато. Так що не було нічого дивовижного, що раптом поплав пірнув. Підсік я. А дід — поруч. Підсік, значить, смикнув, — і згадав чорта: за корч зачепилося. Дід не любив на воді чорта згадувати, лайнув мене за те, що я його згадав, та й питає: «Чо ж не тягнеш?» — «Чепа, — кажу, — корч!» Та як смикну! А воно мене як смикне, — так я стовпцем у воду. Виринув та до діда: «Рят...» — а воно мене як смикне — я знов пірнув! Дід штани з себе та в воду мене рятувати. Виринув я з води, а дід мене за руку, а сам за вербу держиться, — верба на березі аж до води віти похилила. І от вам отака чортівня: я вудку держу, дід одною рукою мене держить, а другою за вербу держиться! А воно водить, а воно водить! Як поведе, як поведе...

— Та що ж водить? — не витримав Гордій Іванович.

— Та ти слухай, — одмахнувся дід. — Що водить? А я знаю, що там на гачку сидить: може, щука, може, сом, може, ще якась лиха личина! Водить, смикає, та так смикає, що рука тріщить. Дід кричить: «Тягни! Підтягуй!» А я не можу, не підтягну! З півгодини отак воно нас водило! Аж ось ніби піддалось! Іде! Я його все хочу із води виважити, щоб повітря вхопило! Коли ось витикається з води щось таке вроді мура коров'яча морда, тільки безрога! Виткнулося воно, нас як побачило, та як шугоне назад, трохи-трохи я вудки не випустив. І знову почалося: водить та й водить... Не знаю, що вже тому дідові спричинилося, — чи змерз, чи щось інше, — та тільки він у крик: «Пустю! Пустю, їй-богу, пустю! Не можу!» — «Держіться, — кричу, — може ж воно уходиться?» — «Та пускай! — дід кричить. — Бо воно нас обох потопить!» І таке — хто й зна що й робиться! Та ось із-за рогу Микита Пувичка човном виткнувся! Підпливає: «Що таке?» — «Рятуй, Микито!» — ми з дідом до нього. А воно якраз знову вгору йде, морду витикає... «Бий, Микито, веслом! Бий!» Микита як уріже його веслом межи очі, — вивернулося воно на воді. Дивимося — щука! Ну, як теля завбільшки. Вигорнули ми її на берег, одтягли подалі від води... Ох, і страховидло! Три пуди й фунт! Голова, ну не менше, як у корови, тільки безрога. Ночви ікри ми з неї випустили... Он яка щука!

— А звідки видно, що вона Сіркова? — запитав Гордій Іванович.

— Звідки? А в неї отам над очима, ніби на лобі впоперек вроді літера «Си»... Сірко, значить... Мічена.

— Щось ви, діду Кручо, такого тут набуравили... «Си»... Літера. Сірко щуку в морі бачив, а це он аж де, в Басанці... Чого ту щуку приперло з моря аж у Басанку? Та й коли той Сірко був, а коли ви з дідом щуку витягли?! Казку десь чули, діду?

— А ти хіба не читав, у книгах написано, що в Москві оце не так давно впіймали щуку, а на ній кільце, а на кільці напис, що, мовляв, сію щуку пущено за царювання Бориса Годунова! Он аж коли! Триста літ щуці! А Сірко — це не так уже й давно, і двохсот літ нема! А ти не віриш?!

«...Великі, — сам собі я подумав, — щуки бувають на світі! Три пуди й фунт! Історичні щуки!»

При нас дід Круча великої щуки ні разу не спіймав.

Побило всі того літа щучачі рекорди одне симпатичне подружжя спортсменів, немолодих уже людей, Валентини Василівни та Гаврила Івановича. Скільки ж вони щук поперетягали! Та яких! Щоправда, на три пуди з фунтом не було, а так до десятка кілограмів бували.

І знаєте, на що?

На доріжку! На блешню!

Гаврило Іванович сідав на весла, а Валентина Василівна з доріжкою.

Виїздили вони двічі на день: уранці й увечері. Як виїдуть, обов'язково мінімум з півдесятка щук і є! А було, що й до двох десятків! По кілограму і більше! Що дивно, коли веслує Валентина Василівна, а веде доріжку Гаврило Іванович — дуже рідко бралася щука! А як тільки доріжка у Валентини Василівни — тягне одну за одною! Особлива якась симпатія у щук до Валентини Василівни. Чи то, може, самі щупаки бралися?!

Ох, і щуки ж на річці на Конці! А на Басанці! А на Дніпрі!

Так от, значить, знайте: щуку найдобутливіше ловити на живця!

Але добре і на доріжку, і на спінінг, і на кружала, і на жерлицю!

А то ще є один дуже оригінальний спосіб ловити щуки.

Ви пливете понад берегом човном і пильно вдивляєтеся у кугу, в осоку, під очерет, що випинаються аж із самісінької води.

Раптом бачите: стоїть під берегом величезна щука, мордою до очерету, видко, що вона якось важко дихає, а з рота в неї щось стирчить. Під'їздите потихеньку, щука не тікає. Ви її підсакою р-р-раз! — в човен.

І бачите, щука вхопила великого судака і ніяк проковтнути не може! І викинути з рота не може, бо плавники в судака настовбурчились і не пускають!

От у вас одразу і щука є, і судак!

Одне слово, ловіть щуку яким завгодно способом, який вам найбільше до душі припадає, на здоров'я вам!

Чи ловив я великі щуки-монстри?

Не ловив! Не ловив ні на спінінг, ні на доріжку, ні на живця, ні на жерлицю!

А так — щученята, щупаченята, щупачки, щупеля, — такі траплялись! Брехати не буду!