Псьол

Остап Вишня

Стьожка зелено-блакитна — Псьол...

Он вона попід горою... Тече, на сонці вилискує, потихеньку об круті береги хлюпочеться... Іноді вона гладенька-гладенька, мов полірована, а іноді зморшками береться... То вона на вітер гнівається, що дмухнув на неї... Тоді вона хвильками маленькими захвилюється й булькає... Сердиться... А вітер пролетів — і знову вона гладенька, і знову вилискує, і знову зелено-блакитніє в крутих берегах своїх...

Лагідна яка річка Псьол!

Отак сидиш над ним, і погладити його хочеться, який ти, мовляв, хороший...

Такий він тихий, такий він плохий, такий він увесь м'який якийсь...

І вода в ньому лагідна...

Отак улізеш у неї, а вона обгортає тебе, лащиться, гладить, колише...

І прозора вся... Нема в неї таємниці безодньої, чиста вона, чиста, і вся зверху... І мокра вона по-своєму, і свіжа по-своєму, і холодна — та й то по-своєму...

І ніколи, мабуть, Псьол лютим не буває... І коли лежить у нім бересток чи дуб, що з кручі підмитої звалився, то не зозла це зроблено... Не згубив його Псьол, у себе кинувши, а сам дуб чи бересток стояв-стояв, дививсь у воду прозору, і покупатися йому забажалося... Він і стрибнув із кручі... І купається...

А Псьол тече, миє його віти, обхлюпує стовбура й біжить потихеньку далі... І не шумить біля нього, не бурує, а тільки лагідно хлюпочеться.

— Ну що ж, — каже, — купайсь!

І подавсь далі...

І лагідні у Псла кучеряві береги... Зелені береги. Стоять над Пслом осокори високі, стоять дуби, стоять вільхи, кущиться лоза під кручами... І всі вони схилилися своїми кучерями-вітами над зелено-блакитною стьожкою і дивляться в неї, мов у свічадо, вітром причісувані...

А од лівого берега аж он попід гору луг послався... Там копиці стоять сіна пахучого, там місцями пшениця спіє, соняшники похилили важкі жовтаві голови, щільним муром молоденькі кавунці та дині обступивши...

На лузі на тім Псьол навесні гуляє, землю поїть, рівчаки прорізує, ріллі виполіскує, а погулявши, вертається до круч до своїх і тече, лагідний, несе до Дніпра до старого прозору воду свою...

Правим берегом ліс шумить... Над лісом шуліка кружляє, бо в лісі тому озерця Псьол навесні позалишав, там в очереті качка причаїлася з каченятами. На неї шуліка чигає...

І аж до Юрок ліс... І отуди аж до Манжелії правим берегом ліс шумить... Шумить шумом лісовим, привітним...

Тим шумом своїм ліс селян вітає, хазяїв своїх втішає...

А нещодавно шумів ліс зловісним, ляскав куцаками, нагаями та бомбами бандитськими...

Тоді страшний ліс був...

Тоді не було в ньому спокою, не було в ньому привіту, тоді там за дубами смерть зуби вишкіряла, народ трудовий полохаючи.

Ох, скільки ж їх було в тому лісі! Кишіло бандами... Та як узялися незаможники з Червоною Армією, — нема їх тепер... Як нагнали раз на Псьол — скільки їх тоді води у Пслі понапивалося.

Тоді Псьол за бандитське кладовище правив...

Приймав, топив і плив собі далі...

Скільки їх у Пслі?!

Він не знає... Йому не цікаво... Він не рахував їх... Він тече собі далі й усміхається, бо радий, що не ляскають на його берегах куцаки, не рвуться бомби, не чигає ні на кого за верболозом страшна смерть...

Пливе Псьол...

І однаковий він скрізь... І дивишся на нього: мов і глибоко, мов і не глибоко...

От тут не глибоко, а крок далі — дна нема...

А зверху однаково...

І з того, хто його не знає, поглузувати може...

— Дівчата, тут перебрести можна? Тут, кажуть, брід!

— Брід! Можна! Тільки які ми вам дівчата?

— Ну молодиці! Не все одно?!

— Все, та не все!

— Можна брести?

— Можна. Тільки глибоченько. По плечі. Треба сорочку скидать...

— То й скину...

Скидає дядько все, що є, загортає в вузлик, вузлика того на голову і бреде...

— Так глибоко, кажете?

— Та не мілко.

Бреде дядько, руки на голову задрав, а молодиці аж падають на тім березі...

— Та де ж глибоко, коли тут по кісточки?

— Далі буде глибше.

Бреде дядько, а молодиці лягають з реготу.

Піддурили дядька, бо глибше, як по кісточки, нема в тім місці.

— Чого ви регочетесь, на кутні б ви реготалися?

— А може б, ви, дядьку, ще й картуза скинули? Ха-ха-ха!

І Псьол усміхається, бо разом із жінками дядька піддурив...

Він не соромиться, що там тільки по кісточки... Він знає, що трохи далі, — там уже безодня.

Там — яма... Глибока-глибока яма... А в ямі тій «сом живе»...

— Там такий сом живе, ну не менший, як оцей мій човен... Я його вловив був раз. На гак зачепився. Так він мене як ухорив, так пер з човном аж отуди на Панькову... Як пароплав! Злякався я і одрубав мотузка... Думав, що пропаду. Їй-богу, не брешу.

Тече Псьол...

Тече, на сонці вилискує, землю поїть, ліси годує і око радує...

Хай тече...