Чий Шевченко?

Остап Вишня

— Наш Шевченко!

— Ні, наш Шевченко!

— Та ні, таки наш Шевченко!

— Наш!

— Наш!

А як насправді, чий же Тарас Григорович? Наш чи їхній?

— Їхній!

Факт! Що факт, то факт, нема де правди діти — їхній...

— Який там, — вони кажуть, — Шевченко революціонер, коли він і віру, і церкву, і бога так поважав, так славословив, так шанував!

І що ви на це скажете?

Правда!

Читайте, як він до цього всього ставився:

Храми, каплиці і ікони,
І ставники, і мірри дим,
І перед образом твоїм
Неутомимії поклони —
За кражу, за війну, за кров,
Щоб братню кров пролити, просим,
А потім в дар тобі приносим
З пожару вкрадений покров...

Бачите?

Пожар, небезпека, згоріти можна, загинути — раз плюнуть, а ми, незважаючи на це все, в огонь, мовляв, ліземо, щоб свиснути покров і богові в дар принести...

Хіба це не любов, не самопожертва?

Хіба це не повага до релігії, до церкви?

І це ще не все...

У поемі «Іван Гус» Тарас Григорович просто кричить за автокефальну церкву:

Автодафе! Автодафе!
Гуртом заревіли...

«Автодафе» — це тоді так звалась автокефалія.

Можна дуже багато з Шевченкових творів таких прикладів понаводити, але гадаємо, що досить буде й тих.

Далі...

Відношення Т. Г. Шевченка до панів. Безперечно, дуже симпатичне. Та й інакше й бути не може. Сам кріпак, змалечку вихований на панській ласці, він все життя про панів згадує. Устами героїв своїх віршів він їм шану і дяку віддає...

Послухайте, з якою любов’ю Лукія («Відьма») розказує дівчатам про те, як вона пана любила:

А вона їх научала,
Як на світі жити;
Розказує, як і вона
Колись дівувала
І як пана полюбила,
Покриткою стала.
І як стригою ходила,
Близнят породила.
....................
Усе було розказує,
Аж плачуть дівчата,
Та хрестяться, жахаються,
Ніби пан у хаті...

Ви бачите, з якою любов’ю ставилося населення до панів. Проста дівка Лукія настільки любила пана, що не одну дитину йому народила, а цілих двоє. І дівчатам потім розказує. Дівчата з радості аж плачуть, і в екстазі їхньому їм навіть пан увижається («Ніби пан у хаті...»).

Далі...

Ми вважаєм Шевченка за борця за волю. Помиляємося ми. Шевченко любив неволю. Він її навіть ідеалізував.

Пригадайте:

Заснули, мов свиня в калюжі,
в своїй неволі...

«Свиня в калюжі»... Верх блаженства... Ми ж прекрасно всі знаємо, що ніхто так красиво себе не почуває ніколи й ніде, як свиня в калюжі...

Далі...

Помиляємося ми так само, що Шевченко ненавидів царів. Чому ми це приписали Тарасу Григоровичу, я просто не розумію. Він же ясно й недвозначно каже:

Все на світі не нам,
Все богам та царям...

Все їм! Все їм оддавай!

Хіба це не пошана царів та богів?

А оце, приміром:

О люди, люди, небораки,
Нащо здалися вам царі...

Прямо благає!.. Навіщо вони вам? Дайте їх нам! Страшенно-бо любив він їх...

Наведені приклади, думаю, переконають, що Шевченко, безперечно, їхній... Панський Тарас Григорович.

У «Заповіті» так якнайяскравіше виявилася його поміщицька ідеологія, його бажання великої земельної власності:

Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно...

Бачите який?!

Не просить якихось півдесятини, а цілі лани, з кручами, з Дніпром...

До графині Браницької хоче дорівнятися...

Так чий він?

Правда, їхній?!