|
Сон кобили вороної
Остап Вишня
|
Вітер дув... Сніг ішов... Холодно було... І святий вечір був... А ворона кобила, Стовбурова Іванова кобила, у хліві стояла, з холоду дрижала та, похнюпившись, тикала носом у ясла з житньою січкою... Підводило вороній кобилі черево, свербіла шкура під правою пахвою, рясно вкритою засохлим кізяком, і колупало неприємно щось біля ріпиці... Одступила Стовбурова Іванова кобила трохи назад, почухала об одвірок ріпицю, гризонула себе за праву пахву, одірвала шматок кізяка, клацнула зубами й замислилася... І пригадалась вороній Стовбуровій Івановій кобилі її молодість... Як бігала вона сосунцем на зеленім лузі, як, задравши хвоста, весело стригуном іржала, як крутила головою, першого хомута скинути намагаючись... Багато дечого пригадалося Стовбуровій Івановій вороній кобилі... І перший гарячий подих сірого в яблуках жеребця, і її перед ним тремтіння, і тихий його хропіт. І засвітились у вороної кобили очі, і прошепотіли радісно вуста її:
Потім перше материнство... Ніжний, ніжний, з м’якенькою блискучою шерсткою, жеребчик чорненький... Такий тендітний, з кучерявеньким хвостом, з пухкенькою гривкою... І материна радість першої годівлі, коли лошачі маленькі вустонька ніжно за дійку тягнуть і причмокують, і підштовхують, і легенько кусають... І радість така повна, така велика радість ллється аж од самого серця і наповнює черево, і переходить у дійку, і маленькими цівками у ніжні лошачі вустонька переливається...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І перший її хазяїн... Такий чемний, такий лагідний... І зараз іще почуває вона його руку спрацьовану... Гладить він шию їй, ласкаво поляскує... І його скребло мов зараз її кряж скребе, і його щітка та скребло лагідно заспокоює... — Стій, голубко! Стій!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
А потім ярмарок... А потім цей хлів брудний і холодний... І ця січка житня... І Стовбурів Іванів батіг — їдкий і болючий... Чорти б забрали такого хазяїна! Здригнулась огидно Стовбурова Іванова ворона кобила й заснула...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І сниться вороній кобилі сон... Запрягають її у бричку, й везе вона ту бричку на станцію... Виходить із станції людина, а за нею несуть аж чотири великі пакунки... Кладуть ті пакунки на бричку, сідає на неї та людина, й везе вона її до себе на село... Приїздить на село й спиняється біля сільбуду... І чує кобила гук: — Агроном приїхав! Агроном приїхав! Сходяться до сільбуду люди... Виходить агроном на ганок і розказує людям, як за худобою ходити... А потім пакунки розпаковує, а там книжки, а на тих книжках кінь красивий намальований. І роздає він ті книжки людям. А люди ті книжки читають... Та щось говорять, руками, розмахують. І раптом прокинулась... Хазяїн перед нею... Боліла права нога... — Чого іржеш? Мажмазель яка! Приймись!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Пройшов дяк до церкви... І в голові вороної Стовбурової Іванової кобили свердлом думка завертілася: «Чому нема монастирів кобилячих? Пішла б я в монастир, од життя од цього, від індивідуального, од безрадісного... Постригла б гриву, постригла б хвоста... І в чорних, кашемірових наритниках іржала б кондаки, тропарі й славословія...»
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Дзвонили дзвони... |