«Діва» й «Монах»

Остап Вишня

Про прекрасну Діву, наяду морську, про монаха-аскета, гірського суворого страдника легенду послухайте...

Давня легенда, старовинна, як світ білий, легенда, горами піднебесними народжена, сонцем південним обігріта, кришталево-чистою водою морською обхлюпана...

Як жила собі Діва прекрасна, з очима голубими, на дні морському, в морі Понтійському... Діва прекрасна з волоссям шовковим, з голосом-флейтою, а шиєю-лебедем... В морі купалася, перекидалася і... взагалі. Сміх — колокольцями, плеск — мов весельцями... І поринала, і випливала... З чайок милувалася, із сонця пишалася... Словом — жила...

Хорошо жила, весело жила, вроді як «нетрудовой елемент»...

А в горах кам’яних, у суворих горах, під вершиною сніговою, в печері глибокій, в печері темній чернець жив... Чорний чернець, аскетичний чернець, худий чернець, страдник-чернець... Чернець духу кріпкого, побожності непорушної, волі крицевої... Одне слово — жив чернець, що дав зарік назавжди залишитись на всі сто процентів... «дєвою»...

«Помилуй мя, боже, помилуй мя...»

А в морі синьому, в морі Понтійському Діва купалася, перекидалася... З волоссям шовковим, з голосом-флейтою, з шиєю-лебедем і з... «взагалі»... Сміх — колокольцями, плеск, — мов весельцями...

Діва в морі. Чернець у горах.

Діва — життя. Чернець — смерть.

І вийшов одного разу чернець суворий до моря... Вийшов чернець поглядом святим на море позирнути, господа-бога й творця вславословити...

А в морі синьому, в морі Понтійському Діва купалася, перекидалася...

...Ну, — ви ж розумієте! — не видержав чернець суворий. Чернець духу кріпкого, духу, мов скеля, непохитного, побожності непорушної, волі крицевої...

І заіржав першероном чернець суворий, і дременув чернець суворий, задравши мантію, просто до Діви...

А Діва в море, а чернець за нею...

А бог з неба:

— А-та-та-та! — говорить. — Куди ж ото ти подавсь, старче божий?!

І настоптав з переляку чернець Діві на волосся шовкове і... закам’янів...

І стріпонулась Діва прекрасна постаттю гнучкою і випросталась, дивну голову закинувши, і... закам’яніла...

І стоять біля Сімеїза кримського дві скелі в морі — «Діва» й «Монах».

І обмивають їх хвилі смарагдові, лоскоче їх вітер, вкривають їх тумани...

А по шовковому Дівиному волоссю ходять на прекрасну Діву люди грішні і милуються морем, горами, краєвидами.

І на чолі Дівиному білому пишуть:

«Мура й Шура іздєсь билі і цілувалися»...

Або:

«Коля Рябошапка з Харкова».

І не чує того Діва, білі груди у широке море виставивши...

А Монах позад Діви стоїть, соромливо голову спустивши, святі руки на грішному череві перехрестивши...

...А море плеще, море шепче, море рокоче, море реве...

Мораль?

Діви! Не спокушайте монахів... Не спокушайте, бо обов’язково поженеться... І настопче, неоковирний, на ваше волосся... І добре, коли воно прив’язане (чуже) — можете вирватись... А то будете стояти, білі груди у воду виставивши.

І на чолі вашому будуть написи:

«Іздєсь свистів Ванька з Панасівни»...

Ченці! Не накидайтеся на Дів прекрасних... Бо каменем соромливо за Дівами стоятимете... Бог усе бачить!..

У писанії про вас ясно сказано:

«Аще ти мніх — мнішествуй...»

Не іржи, значить, першероном до дівчат.