Понад туманами

Остап Вишня

Коли вас починають штовхати під дев’яте ребро з обережним криком:

— Уставай! Уже авто під’їхав!

Ви схоплюєтесь, продираєте очі й кажете:

— Їй богу, я не боюсь!

— Одягайсь, одягайсь — чекають же!

Одягаючись, ви думаєте про те, що сьогодні ви перший раз летите на аероплані, натягаєте сорочку на ноги, а голову намагаєтесь усунути в ліву штанину. Це у вас ніяк не виходить, ви стрибаєте на одній нозі по хаті, нервуєтесь і лаєтесь:

— Чого вона таку тісну сорочку пошила?

Потім, одягнувшись кінець кінцем, хапаєте під пахву базарового кошика, а портфеля кидаєте на плиту.

У вас висмикують кошика, дають у руки портфеля й кажуть:

— Не стрибай же на ходу, будь ласка, а то ще на рейки потрапиш!

— Та я на аероплані! Які там рейки в лихої години?! Повітрям лечу! От!

Потім похапцем прощаєтесь і ще раз кажете:

— Їй-богу, я не боюсь! Бувайте!

Біжите до дверей і б’єте двері коліньми й грудьми... Б’єте довго й уперто.

— Одщепни защіпку!

— Ага! Бувайте...

Трясти вас починає, як тільки ви сіли на авто...

Ви дивитесь на небо й думаєте:

«І чого ж воно, господи, отуди так високо?»

І обережненько до товариша, що по вас заїхав:

— Туман... Може, не полетить?

— Полетить...

— Полетить... А як він полетить? Високо?

— Високо полетить...

— Високо полетить... А низько не літає?..

— Високо літає...

— Високо літає... А харашо, мабуть, як високо літає?.. І не страшно, мабуть, як високо літає?..

— Ні, не страшно!

— Як і високо — не страшно? А як низько, так теж не страшно?

— Високо літає...

— Високо літає... Отам? Угорі?..

— Ну да!

Ви дивитесь угору, стежите, як летить ворона, придивляєтесь до тої ворони, і хочеться вам по-воронячому затріпати руками... Як крилами...

Аеродром...

Розкинула крила над зеленим споришем велика зелена птиця...

Коло птиці люди ходять...

— Здрастуйте! Зараз полетите! Будь ласка, в контору...

Важать вас, які ви на вагу...

— А скажіь, будь ласка, пасажирів уже не прив’язують?..

— Ні, не прив’язують...

— Не прив’язують... Так, значить, вони неприв’язані й летять?..

— Так і летять.

— Он як... А якби прив’язать, так полетіли б?

— Навіщо ж прив’язувать?.. Кабінка там, вона щільно зачинена. Ви собі сидите й летите...

— Сидячи, значить, летять? Он як... А двері щільно зачинені?..

— Ну да, щільно...

А то воно, знаєте, двері одчиняються... Воно, знаєте, сидиш, летиш... Неприв’язаний летиш, бо тепер уже вдосконалено, вже тепер не прив’язують... Так той... Може ж трапитись пасажир, которий боїться, а воно, знаєте, двері одчиняться, а пасажирів тепер уже не прив’язують, бо тепер уже вдосконалено...

— Та не бійтесь...

— Я не боюсь... Чого б я боявсь?..

І ходите ви круг зеленої великої птиці, що розкинула могутні над споришем крила... Ходите, мацаєте її, гладите, сіпаєте за якісь дротики...

— Оце аероплан?.. Іч який... Великий аероплан... Він оце й полетить?..

— Він і полетить.

— А як він летить?

— Розженеться, пробіжить і підноситься...

— Отуди біжить?

— Ну да...

І дивитесь ви на зелене поле, куди аероплан побіжить, і чогось вам на думку спадає шалене бажання самому дременуть на зелене поле, а потім повернути на сошу й ударить сошею не озираючись...

— А скільки сил?

— Двісті шістдесят... Мотор Ролс-Ройс... Англійський.

— Сильний, значить... Високо, значить, може... А як менше сил — тоді нижче?

— Ні... Можна й на менше високо...

— А система яка?

— Дорньє-Комета Х/2... Дві тисячі двісті обертів за хвилину... Сто двадцять верстов за годину.

— Швидко, значить?.. Он як...

— Прошу сідати.

— Зараз-зараз... Це Укрповітрошляху апарат?..

— Ну да! Прошу, товаришу, сідати.

— Зараз-зараз... А це крила?

— Ну да! Прошу, товаришу...

— Зараз-зараз... А це стерно?

— Ну да... Прошу, товаришу...

— Зараз-зараз...

І входите ви в кабіну...

А вам так хочеться ще розпитати... Вам так хочеться ще постояти, побалакати. Цікава-бо штука аероплан... Нова штука... Така штука, що, мов птиця, літає, а ви на ній...

Кабіна...

Може, два з половиною аршини завширшки, а три аршини завдовжки... А може, менше, а може, й більше — не міряв... Вікна в кабінці праворуч і ліворуч, завісочками позапинувані... Спереду в кабіні канапка на два чоловіки, і ззаду — на два чоловіки... А посередині порожньо — там, як люди посідають, там їхні ноги... Праворуч — двері... В ті двері пасажири заходять, коли летіти збираються... На задній стінці правила повішено, чого робити не дозволяється... Не дозволяється цигарок палити, гвинти одкручуваги, шасі перепилювати, «Рятуйте, хто в бога вірує» кричати, горілку пити, штрикати голкою пілота у віконце: постій, мовляв, голубчику, я додому хочу!

Ікон у кабінці немає... Молитися господові богові можна в куточок.

Хапати за руку сусіда, проказуючи: «Боже мійі Боже мій! Уже падаємо!» — не можна.

Сусіда може вдарити. За це він ні по яких кодексах не відповідає...

Сіли ви... Отут уже починається...

Тут пасажир, котрий дуже боязкий, сіпається до дверей...

Отут якраз воно й загуде... Загуде, затріщить, мигнуть перед вашими очима ангари... Вас понесло.

Пасажир, котрий боязкий, дивиться на сусіду, і в очах у його такий знак запитання, як каланча...

— Уже, значить, нас полетіло?

А оте, на чому вас посадили, м’якими стрибками, з веселим рокотом, по м’якому зеленому килимові котить...

Ви — зирк праворуч, зирк ліворуч, а воно котить...

Потім стало...

Ви до дверей...

— Уже прилетіли?! Як швидко!

Ех, у цей момент як залопотить же воно! Ех же ж і затріщить! Вихором летять повз віконечка трісочки, камінці, бадиллячка, грудочки...

А оте, на чому вас посадили, вперед ірвонулось! Ірвонулось і помчалось!

І от якийсь легенький пантерячий скік, виверт якийсь ледве помітний, і весь ваш страх... Ні, що я кажу: «страх». Уся ваша хоробрість од шиї, од голови, од грудей — вона, хоробрість ота ваша, наниз посунулась... Посунулась і примостилась у вас же таки всередині, тільки на отоманці й у черевиках...

Під вами, товариші, земля залишилася...

Падає земля од вас кудись туди вниз, падає швидко, невпинно падає... Вся земля, скільки ваше око її вхопити може, униз мчить. Меншають хати, дерева зеленими кучерями закриваються, коні на щурів перекидаються, люди ляльками робляться, стрункими вузенькими лінійками простягаються вулиці, вздовж і впоперек якісь лялькові будівлі прорізуючи... А гіподром, де кінські перегони неділями влаштовуються, — так гіподром той не широкий шлях, а кинутий на зеленім килимі мотузок... А може, не мотузок, а попеляста гадюка великим колом скрутилася і серед левади спати лягла...

А далі під вами хтось із великого глечика молоко розлив... То туман на Харкові сидить.

Ви вже не на землі, а над землею... Ви в повітрі... Ви там, де, може, були тільки секунд п’ять, та й то в дитинстві, коли летіли з дуба од сорочачого гнізда.

Ви залишили під собою те, на чому кількадесят років збивали підметки, натирали мозолі, скорочувались за штатами, хвилювалися за ставку...

Ви залишили під собою те, з чого заздрісно дивилися на задрипаного горобця, як він із вашого смітника летів на сусідську клуню і, летячи, весело цвірінькав.

А пригадуєте ви собі такі хвилини, коли, лежачи горілиць на леваді, ви десь у недосяжній блакиті намацували прижмуреним оком шуліку, що гордо кружляв над вами, із вас таки ж і посміхаючись?

Пригадуєте?

Так майте ж на увазі, що то ви тепер за того шуліку правите, що то ви тепер прижмурюєте десь у блакиті заспане око й, посміхаючись, дивитесь на дзвіницю, що, як Пилип з конопель, виткнулась із купи будинків...

Ви — летите...

Ви за кілька хвилин перестрибуєте через Харків, де ще вчора хекали, висолопивши язика, щоб за півгодини, спотикаючись і на себе подібних натикаючись, перебігти з Гончарівки до редакції...

А тепер отак:

— Ррраз!

І нема Харкова...

Так тільки оддалік маячить щось, білим молоком залите... Так тільки щось там залишилось таке невиразне... Купка якась будинків манісіньких, якісь поміж тими будиночками стежечки, на будиночках на тих якісь пуцьвіріночки димком пшикають...

Як це по-земному зветься? Бовдури?

Ви — летите...

Чи страшно, питаєте?

Хто боязкий, тому дуже страшно.

Хто не дуже боязкий, тому не дуже страшно.

Хто хоробрий, тому зовсім не страшно.

Одно тільки вам і скажу: моїй прабабусі, як уводили її у вагон, так хусткою щільно очі зав’язували... Інакше ніяк не хотіла у вагон улізти. Сіла на пероні й каже дідові:

— Голубчику, я краще пішки... Воли — та й ті іноді дрочаться... Ти їдь машиною, а я потихеньку прийду...

Бачите, яка штука: і воли іноді дрочаться. А аероплан не воли... Він таки трохи до волів подібний, — воли ревуть, а він гуде, проте різниця все-таки між аеропланом і волами чималенька...

Ох і страшно ж!

Ви ж подумайте: сидите в кабіні, а воно летить... Летить і гуде. Швидко летить і швидко гуде...

Трудно, звичайно, описати докладно, до чого літання подібне.

Щоб яскраво уявити собі цей процес, зробіть ось що: сядьте на канапі в хаті в себе й попрохайте тітку й тещу, хай з півгодини погудуть над вухом... Перед тим програйте в казино місячну платню... Точка в точку, як на аероплані... Тільки й того, що аероплан гуде далеко тихіше й приємніше...

Крім того, ви, сидячи вдома на канапі, ненавидите тих, що гудуть, і хоч потихеньку, та таки лаєтесь, а аероплана ви любите... От любите — й квит!

А пілота просто боготворите... Ви дивитесь у дірочку на його спину, і вам так хочеться його обнять, притиснуть і прошепотіти на вухо:

— Любий мій! Коханий мій! Ти ж ... не падай!

Сказать вам по правді — сидите, як у хаті. Тихо й спокійно. І не струсне вас нігде, і не качне...

Сидиш, очі розплющивши, й дивуєшся: «Невже летиш? Не може буть!»

І тільки униз глянеш — бачиш, що таки летиш... І здорово летиш...

Біжать за тебе якісь чудернацькі чотирикутники: зелені, жовті, сірі, чорні... То клаптики землі.

Ось промайнула якась зелено-кучерява купка... То — лісок...

А он покручена якась срібляста гадючка... То — річка...

І все таке маленьке, таке рельєфне, таке дивовижне й незвичне...

Он на зеленому тлі купка бліх... А біля їх якась лялька совається з манісінькою патеричкою в руках... Що воно за штука?!

Вівці!

Та й манісінькі ж які вони!

Он череда з мініатюрних сірих, білих, чорних, рябих корівок...

А шляхом, таким вузесеньким, вузесеньким, тарадаєчка, така, як коробочка од гільз, котить... А в тарадаєчку хтось кота запріг...

А лялька кота того поганяє...

І думаєш собі: коли ж ото ляльки на котах почали їздити?

А як глянеш уподовж — плахта! Величезна плахта... А на плахті на тій хтось купки манюньких біленьких хаточок понабудовував...

Дивні діла твої, чоловіче!

Полтава!

Пізнав... Здорово поменшала. Зразу видко, що на округу йде... Де ж таки їй, такій мініатюрній, за губернію правити... І Ворскла побігла таким біля неї біленьким рівчаком... От узяв би й перестрибнув!..

І знову плахта. І знову біжать зелені, чорні, сірі чотирикутники...

А іноді серед їх, чотирикутників тих, зелений або чорний великий шмат — то радгоспова земля нивки селянські розсунула...

От під вами величезна чорна хустка, а на ній гурт манісіньких дівчаток з біленькими голівками... Бурякова плантація...

Лубни!

Пізнав... Сула їх обіймає з одного боку... Пригорнулась одним берегом і простяглась далі луками...

Летимо над колією над залізничною...

Отакінька колія... Рейки, як дротики.

Зирк — поїздок котить. Там десь спереду білим димком пихкає... І таке воно маленьке, коротеньке, чорненьке... Тільки:

— Пих-пих-пих!

Р-р-раз! — і поїздок уже ззаду вас:

— Пих-пих-пих!

І куди воно, мале, пнеться?!

Ще раз озирнувся — миша якась сіренька на рейках надсаджується...

— Будь здоров, кур’єрський! Кашляй на здоров’я! Нам ніколи!

...Маленькі озеречка, маленькі лісочки, маленькі річечки, маленькі сільця.

І все це там — під нами!

А ми зверху!..

Яготин...

Качнуло трохи...

— Тут завжди, — сусіда каже. — До Дніпра підлітаємо! Поколише трохи...

Хай поколише. Ямки тут повітряні трапляються...

Як у ямку вскочиш, тільки:

— Хух!

І вниз!

І тоді вся хоробрість до горла, до голови, до очей...

Як на великдень на гойдалці, як униз летиш...

Потім знову пливеш рівно...

Потім:

— Хух!

Гойднуло трохи...

Дніпро блиснув! Київ од Дніпра до лаврської дзвіниці подерся... А дзвіниця лаврська хрестом на вас нахваляється:

— Бога, — мовляла, — за бороду хапаєш?! До ангелів дорівнявсь?! Літаєш?!

— Літаю, голубочко, літаю... І маленька ти тепер, і тоненька ти тепер... І дзвону твого не чуть, лавро Київська, — машина перегула...

Зелене поле, а на нім біле коло...

Київський аеродром...

Хух! І вниз...

Стук! І підстрибом по зеленому полю...

Стій!

— Будь ласка! Приїхали!

І перед дверима усміхається пілот і механік...

— Ну як?

— Нічого! Спасибі! Дуже добре!

— Не страшно?

— Ні! А як вас машина слухається!

Сміється пілот радісно...

Такий маленький, чорнявий... І біля такого гіганта-птиці... І він, гігант той, йому кориться...

Людина! «О, це бринить гордо!»