Якої погибелі ми дійшли

Остап Вишня

За два тижні (знамениті два тижні!) ми, виходить, не впали...

Падали ми, можна сказать, уже зовсім... Остаточно падали, і так падали, що ніяка сила — ні земна ні небесна — не в силі вже була спинити падіння того, дуже бажаного й дуже мудрими віщунами провіщуваного.

— Два тижні! Ось-ось-ось! Тільки два тижні! Не більше! Упадуть!

Ну й як бачите, вже вісім років не впали, виходить... Хоч за цей час, за мудрим пророцтвом дуже мудрих людей, мусили були ми впасти не більше не менше як 208 разів...

Не впали. Двісті раз не впали...

А тепер так, що й навчилися не падати. За два тижні не впадуть...

Назвиська в нас, мушу вам сказати, дуже добре ворогами нашими підібрані:

Ось хто ми:

1) Узурпатори.

2) Ярижники.

3) Бандити (червоні).

4) Кати (червоні).

5) «Взбунтовавшаяся чернь».

6) Дияволи (червоні).

7) І взагалі сволоч (червона).

Оце, значить, ми...

Що ж ми робили весь час цей?

Одна-однісінька була в нас праця:

Вели страну к «гибелі»...

Так що коли, за синтаксисом Петрова чи Смирнова, скласти про нас «предложеніє», то те «предложеніє» буде «елітним» і матиме отакий вигляд:

«Узурпатори, ярижники, бандити, кати, взбунтовавшаяся чернь, дияволи і взагалі сволоч вели страну к гибелі...»

У реченні тім 5 «подлежащих» і одно «сказуємоє».

Сказуемое — «вели»...

Куди вели?

Ік «гибелі»...

Кого вели?

«Страну» вели...

Ну раз уж ми її, «страну» ту, вели, то, значить, кудись ми вже її довели... До якоїсь погибелі таки довели.

Давайте шукати вже тієї погибелі, що до неї ми «страну» довели.

Яка така може бути для «страни» погибель?

По-нашому, отака:

1) Політична погибель.

2) Культурна погибель.

3) Економічна погибель.

Почнемо з першої, з політичної погибелі...

Гибла вже наша бідна країна політично, до того, можна сказати, гибла, до того погибала, що не витримало гуманне серце всіх країн і на Заході, і на Сході, і давай вони нас визнавати і де-юре, і де-факто... І повизнавали...

Довели ми вже «страну» до самісінької, як то кажуть, ручки... Узять би та й погибнуть собі потихеньку...

Не дали... Визнали...

І тепер ми за «міжнародний об’єкт» правимо... Та ще й за такий «об’єкт», що Чемберлен пляшки з гарячого водою собі до черева прикладає.

Оце така наша політична погибель.

Давайте за культурну погибель візьмемось...

Та й почали ото, значить, погибати ми культурно.

— Погибаємо?

— Погибаємо!

— Ну раз уже погибаємо, так давайте хоч грамотнішими погибнемо.

— Давайте, — кажемо.

Та й узялися ми за вселюдне навчання, та й узялися ми за лікнепи...

Погибать, так хоч освіченими.

Засновуй школи, засновуй вузи, засновуй театри, музеї, сельбуди, хати-читальні, видавай книжки, видавай газети... Погибель хоч веселіша буде...

Та оце тепер і гинемо...

До десятих Жовтневих роковин не буде в нас і отакісінького неграмотного.

Ляжемо, газету чи книжку в руки та й погибатимемо собі потихеньку. Культурно погибатимемо.

Оце наша культурна погибель.

Економічна погибель.

І тут так само гинемо...

Тільки знову-таки:

— А чого нам погибать без нічого? Давайте нові заводи будувати. Давайте Дніпрельстан будувати, давайте кооперуємося... Щоб гинути чому було. Погибатимемо, та як загурчимо, так аж рокотом зарокотить по світу.

Та оце й узялися...

Дніпрельстан будуємо.

Заводи і сільськогосподарські, і металургійні, і тракторні, і паровозобудівні, і вагонобудівні будуємо.

Кооперація снується.

Селянство в галас:

— Погибать, так з трактором.

Остогидло з плугами гинути.

І лопотять тепер три тисячі тракторів на самій тільки Україні.

Справді-таки: погибель із пшеничним хлібом, та з цукром, та ще як на тебе пан не дивиться, — не така вже й страшна погибель...

Гинемо залюбки.

Пошли нам, доле, і надалі такої погибелі.