|
«Леригія»
Остап Вишня
|
Нічого, братця, не зробиш: бог є... Не знаю, як деінде, а в Мануйлівці бог є. Он і церква серед майдану, он у їй, у церкві тій, у дзвони хтось бемкає... Для кого ж ото, ви думаєте, церква? Для бога. До кого ото в усі дзвони людина репіжить? До бога. Ви думаєте, хто ото через майдан у білому брилі, в білім піджаці і в чорних на випуск штанях іде? Ціпок у його в руці, і він так важно-важно виступає, що навіть вівці в купу збилися?.. Хто то такий, по-вашому? То дяк... У кого, ви думаєте, ото в кишені торбинка для паляниць та для крашанок одтопірчилась? У дяка... А ото ззаду за дяком хто такий чимчикує? Спідниця вроді на йому і волосся довге та сиве. Хто то такий? То піп... От вам і кажіть, що бога немає. Є бог. Кому, ви думаєте, ото баби та діди йдуть молитися до церкви? Богові... А не була б бога — йшли б вони тоді до церкви? Ні.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Воно, положим, мені не дуже й потрібне, так як ти без його обійдешся?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Я, положим, забув уже, коли і в тій церкві був, а що ти зробиш? Хай стоїть, хіба вона мені заважає?.. Воно мені без діла... То там баба, а я, — так воно мені все дно, чи є вона, чи нема її... Говіть, слова нєт, говію... Та воно, сказать і попам же їсти треба... Хай їдять, черви б їх були поїли...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Що вже не терплю їх, попів отих... Усе дай, і дай, і дай, і дай. Коли воно вже і припиниться... Та ненажерливі які, не надаси їм... Ти ж, Іване, з двору нікуди не ходи, а я тільки до церкви збігаю, лоба перехрещу, а то вже не знаю, коли я там і була...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
* * *
Бог, як бачите, є, бо «воно мені без діла», а «їсти ж і попам щось треба». А якби бога не було, що б тоді попи їли? Раз годує — значить, є. І годує, хвала йому, не погано... — Та тепер їм, положим, увірвалося... Приніс оце за два тижні дві паляниці та троє крашанок... І все... Так воно ж тепер не сезонт... Ні з молитвою тобі, ні з молебінем... Ото в піст та святками — тоді нічого: є що їсти... А тепер скрутнувато... Колись було! І-і-і! Жили ж вони та в сметані купалися, а тепер не так, не той народ пішов... — Та й тепер іще, положим, як на хутори поїде, то хуру везе. — Та то так... Хутори — такі... Ті дають... А ми не дуже.
* * *
Бог є. Раз хури є, значить, бог є... А хури є, значить, жить можна. А раз жить можна, значить, і бог є, бо хто життя на землі дає? Бог... «Увірвалося». То нічого, що трохи увірвалося... Життя повне... Життя з отакими сценами на цвинтарі: — А скажіть, гражданко, чи прелюбодействовали ви з отцьом Терентієм? Чи правда тому, що ото на селі говорять, що вони, отець Терентій, ребйонка з вами прижили? То церковний титар гражданку запитує при всій парафії... А поруч титаря батюшка в ризах і з хрестом стоять... — Та ні... Хіба я знаю?.. — Вот видітє, братіє, що злі люди на нашого отця духовного клевещуть. Вот видітє, братіє, як вони, ізверги, віру христовую підривають. Помолимося ще, братіє, щоб господь милосердний одвьол од нас гідру тую... А «братіє» шепочуть одне одному: — Я вчора сам бачив, як одтирили їй два мішка пшениці... — А позавчора борошна мішок...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Або отакої: — Гвалт! Люди! — Чого ти? — Попа біля жінки згріб! — Пусти, а то нікому буде вечерні правити.
* * *
А ви кажете: — Бога нема. Є бог. |