Реклама на сайте Связаться с нами
Твори видатних українських письменників

Дід Матвій

Остап Вишня

На главную
Твори видатних українських письменників
Життя і творчість українських письменників
Скорочені твори українських письменників
Творчість Остапа Вишні

Розповідає дід Матвій про життя своє... І люльку курить, і спльовує... І в голосі в діда Матвія сила якась земляна почувається...

Пережили. Все пережили.

— А скажи ти мені, що воно ото за «шехпалка» така? Звідки воно пішло?

— То, діду, на поміч нам, на село, щоб із темряви скоріш вибрались... Робітники в місті, вони свідоміші, от і взялись за шефство, щоб допомогти вам...

— Он воно що! Так і я за «шехпалка» був... Над лазуретом... Взялося наше село лазурета содержувати... Так мене й призначили... Так я яйця збирав і в Кременчук возив у лазурет... Там солдати з Червоної Армії лежали... Болні й пораняті... А чого мене призначили? А того, що в мене, брат, не попасешся. У мене, брат, чортового батька до кишенів поприлипає... Все, брат, до крихітки в лазурет. Було так, що не дорахувавсь у комітеті п’ятнадцять крашанок... Коли дивлюсь, а вони під шафою... Я туди, а вони з дірочками... Хлопці кажуть:

— То, діду, мишії!

А я кажу:

— Щоб мені, кажу, отих мишей більше не було! А то голови, раз... поодриваю. Для ранятих зібрано, ранятим должно буть.

У мене не попасешся...

Та накладу хуру — й у Кременчук, у лазурет... Привезу.

— Здорові були!

— Драстуйте, дєдушка!

— Воспитанія вам привіз!

Устаю й іду в палату... А дохтур за мною. Підходжу до больного: лап за тухляк.

— Перемініть, бо негодящий!

Підходжу до другого: лап.

— Перемініть.

А я нових тухляків привіз...

Уношу хліб, уношу яйця:

— Їжте, товариші раняті.

А дохтур:

— Не можна так, дєдушка. Їм по назначенію їсти полагається.

— Як, — кажу, — не можна? Хай їдять та подчиняються. Їжте. Щоб усьо при мені поїли!

— Ні, — говорить дохтур, — так ніззя... Ми їм видаватимемо, скільки треба.

— Ну, — говорю, — видавайте. Тольки щоб усьо до цурки їм було видано!

— Та не безпокойтесь.

Хороший дохтур був...

— А чого, — говорю, — пах у вас в лазареті важкуватий? Прибрать нада!

Зразу вони помили, кербол-кислотою побризкали...

— От єто, — говорю, — так. Так і дольжно буть!

Ходять вони за мною, слухаються:

— «Шехпалка» я — нічого не зробиш.


— Правду люблю. Розірву, як не по правді... Оце й у Полтаву, на суд, ходив за правду.

— Як це?

— А так... Лісничі обуск (трус) на селі робили... Усе село трусили. Дерева, чи що, шукали... Приходять до мене:

— Драстуйте, діду!

— Драстуйте!

— А чи не можна у вас обуск зробить?

— Чого не можна? Можна, — говорю. — А з Манжелії, з району, мандат у вас на обуск є?

— Нема.

— Так ідіть ви, — кажу, — откуда прийшли!

Один до мене... Замахується.

А я його мітлою.

Подали в Манжелію в суд... Не берьоть їхня.

Тоді вони в Полтаву...

Приходить повістка... На суд у Полтаву. Я за ціпка, за торбинку — й у Полтаву... Приходю... Сидю в суді... Коли це:

— Матвій Дерев’янка!

— Тут, — говорю, — іздєсь, осьдечки.

— Пожалуйте за рішотку...

А збоку там поміст такий і рішотка...

«Ну, — думаю, — загарбали!»

— А в мене, — кажу, — й хліба нема, а ви вже й за рішотку!..

— Нічого, — говорить, — пожалуйте...

Став я, на рішотку обперся. Нічого, — стоять харашо.

Сидять їх, отак — троє, отак — один і отак — один... А я проти їх...

— Ну, — питають, — отець, розкажіть, як діло було.

— Та як же діло було. Отак і отак діло було... Прийшли, а я їх і послав.

— Як же ви їх, отець, послали?

— А хіба, — питаю, — тут так можна говорить, як я їм сказав! Нічого мені за це не буде?

— Говоріть усе по чистій правді, як було.

— Ідіть ви, говорю, к... Так я їх послав!

Вони так і попадали.

— Нічого, — говорять, — отець. Посилать умієш!

— Та хто й зна, — говорю, — щоб хто ще так умів, як я вмію.

— Ну, а вилами-трійчатками бив?

— А хіба там написано «вилами»?

— Вилами.

— Брехня, — кажу, — мітлою!

— Ну, — говорять, — садись, отець.

Пішли вони в совіщательну. Коли ж виходять:

— Ідіть, дєдушка, додому. Напрасно вони вас по судах тягають...

А я їм:

— Як же я, — кажу, — піду додому, коли в мене й хліба нема?

Тоді вони:

— Нате вам оцю, дедушка, бумажку та підіть у комфуз. Там вам усе дадуть...

Дали вони мені отаку бамажку, ну не більшу, як оцей палець... Пішов я в той комфуз, і прямо до віконця... Коли це дядько один з Ганнівки:

— Чого це ви тут, діду Матвію?

— Так і так, — кажу.

— Поїдемо, — каже, — я вас довезу, бо ви тут три дні ходитимете...

Та й забрав він мене...

Виплів я за це йому дві корзини.


— За правду не тільки в Полтаву піду. До Харкова далеко... Якби мені оце хоч карбованців сім, я б до Петровського! До самого Петровського!

— Чого, діду?

— Діла є. Такі діла є, що тільки до Петровського... Ні до кого іншого... Мені вже казано, що Петровський — цей розбере...

— А що таке, діду?

— Дохтура нема, фершала нема... Хіба це порядки?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

І стоїть дід Матвій на стерні біля пшеничних кіп і кудись у далечінь дивиться.


Коли приїде дід Матвій до Харкова й «загне» де-небудь, не пишіть на нього протокола...

Шістдесят п’ять літ діда Матвія кривдили, а тепер, коли правда показалася, дід Матвій хоче, щоб правда та в усіх найвужчих щілинках була, щоб на місці того поту трудівничого, що землю озерами вкрив, — щоб правда буяла...

Скрізь... Скрізь...