«Бліцкріг»

Остап Вишня

Сиділи ми якось із дідом Свиридом на колодках, розмовляли. З заходу насувалася чорно-синя хмара, пахло дощем, вдалині гриміло й розтинали небо блискавки.

— Дивіться, — кажу, — діду Свириде: на небі блись-блись виходить, а в Гітлера не вийшло. А скільки того лементу було: «бліцкріг!», «бліцкріг!» А на ділі вийшло «пшиккріг!». Чому воно так, діду Свириде?

— Як не вийшло?! Вийшло, та ще й як вийшло. У Гітлера ще краще вийшло, як у цигана.

— У якого цигана?

— У Михея.

— У якого Михея?

— Михея не знали?

— Ні.

— Тю! Що ж ви тоді знали?! Було це давненько, ще й на першу германську війну не зав’язувалось. Молодим я ще тоді був — було мені не більше, мабуть, як років, може, шістдесят з п’ять. Стеріг я того року бакшу. У нашому селі тоді циган жив, Михей, — усім циганам циган. Летить, було, на коні, так не тямиш, чи кінь його мчить, чи він коня ногами несе. Частенько навідувався до мене на бакшу. Ходить, було, придивляється:

— Кавуни, — каже, — в тебе, Свириде, добрі.

— Кавуни, — кажу, — непогані.

Вистигли кавуни...

От одної ночі, так як оце й тепер, дуже нахмарило. Почалася буря... Грім, дощ, блискавки... Я в курені заховався, а сам з бакші очей не спускаю. Як блисне блискавка, — на бакші, як на столі. Блиснуло, — я й помітив, що хтось із ярка в кавуни поліз. Я за вила та понад ярком і собі туди. Блисне блискавка — я пригнусь, стемніє — підбігаю. Підбіг, присів у полину, на межі. Блиснуло, бачу, хтось у чувал кавуни збирає. Я ближче. А воно гримить, а воно гримить. Підійшов я близенько до злодія... В цю мить як блисне — я його трійчатами як блисну! — так воно тільки — ве! — та в ярок, як вихор! І чувала забуло. Я, правду казавши, й не помітив, кого я поблагословив, бо бачив тільки спину, та й то на одну мить.

На другий день приходить до мене Михей. Дивлюсь, невеселий:

— Чи немає, — питає, — в тебе, Свириде, шкибинару, чи що? Поперека дуже крутить. Учора, — каже, — буря була, так блискавкою мене вдарило. І що то, — каже, — сила божа: раз блиснула, а на попереці аж три криваві смуги.

— А ти, — кажу, Михею, може б, кавуна з’їв? Од поперека, баби кажуть, дуже ползительно.

— Погнили б, — одказує, — вони, кавуни твої.

Отакого було...

— А до чого тут, діду Свириде, Гітлер? І до чого «бліцкріг»?

— А до того Гітлер і до того «блиськриг», що Гітлер отой з чувалами по Радянському Союзу блискав-блискав, а Червона Армія як блиснула — так скільки кривавих смуг на спині в Гітлера?! Рахуй: Волга — одна, Дон — друга, Дніпро — третя, Буг — четверта, Дністер — п’ята. Це великі смуги, а малих скільки? Та не прості смуги, а з «бубликами». На Волзі — бублик, біля Кривого Рогу — бублик, біля Корсуня — бублик, біля Тернополя — бублик, у Криму — бублик... Це великі бублики, з маком, а малих скільки? Так як, по-твоєму, — не вийшло «блиськрига»?! Вийшло! А ще скільки вийде! Поздоров тільки боже Червоній нашій Армії, а вона ще не раз і не так ще «блисне».