|
Доісторичний струмент
Остап Вишня
|
Юрко Лоза, машиніст врубової машини і комсомолець, русявий і веселий хлопець, коли зустрічав, було, пенсіонера Івана Федоровича Вернигору, потомственного й почесного вибійника, що «всього тільки» п’ятдесят чотири роки пропрацював на шахті, — так Юрко Лоза (між іншим — рекордист!) підкидав кашкета й гукав весело: — Старикам почот! — Здоров, здоров! — одказував Іван Федорович і привітно усміхався. Юрко підбігав до Івана Федоровича, тис йому міцно руку і обов’язково закидав: — Ні, хоч що ви там собі кажіть, дєдушко, а врубова машина — не обушок... Доки ви своїм обушком тяп-ляп, — я своєю врубівкою тонну та тонну, тонну та тонну. Так чи не так? — Так-то воно так, а проте не кепкуй, Юрку, з обушка. Обушок своє діло зробив... Та ще подекуди й робить... Тільки ви, молодь, щодо обушка — слабка гайка... — Ну, вже й слабка... — А що, скажеш — не слабка? — Доісторичний струмент... — Історичний який знайшовсь!? А спробуй доісторичним, як воно в тебе вийде?! Отак, було, Юрко з Іваном Федоровичем при зустрічі обов’язково погримаються... А треба вам по секрету сказати, що Іван Федорович дуже Юрка любив, а Юрко, як не зустріне днів зо два Івана Федоровича, — обов’язково постукає у його вікно: — Чому вас не видно, дєдушко? Обушка нагострюєте, чи що? — Ні. З врубівкою твоєю цілуюся! Це так було до війни... А як німці захопили шахту, Юрко Лоза нищив фашистську погань, бувши комсоргом у партизанському загоні, а Іван Федорович цілими днями сидів біля вікна, сумно дивився на вулицю і, коли повз його двір проходила ворожа каска, люто стискав кулаки. І завжди біля нього на лаві лежав його старий і вірний товариш — обушок. Ганна Петрівна, дружина Івана Федоровича, поралася біля печі, прибирала в хаті. І все мовчки, все мовчки. Іноді тільки глибоко зітхала. Сумною, чорною завісою обіп’яло всенький Донбас, а разом із ним і ту шахту, де ціле життя пропрацював Іван Федорович Вернигора і де становив рекорди машиніст врубової машини, комсомолець Юрко Лоза... Одного осіннього вечора до хати Івана Федоровича вскочив захеканий Юрко. — Заховайте! Іван Федорович миттю одімкнув у присінку чуланчика й упхнув туди Юрка. Ганна Петрівна присунула до дверей чулана діжку з водою. Тільки-но вони приховали Юрка — грюк у двері. Влетів до хати розлютований гітлерівець: — Де партизан? — Нема в нас ніякого партизана, — одказав Іван Федорович. Фашист одіпхнув Івана Федоровича й ударив прикладом Ганну Петрівну. Огледівши хату, він вискочив у присінок, перекинув діжку з водою й рвонув двері до чулана. Іван Федорович вхопив обушок, вийшов у сіни і, коли гітлерівець, націлившись, присів вибити двері прикладом, Іван Федорович махнув обушком так, як він махав ним у забої п’ятдесят чотири роки підряд... Був живий німець колись... І не в Дрездені, і не в Мюнхені догнивав він, а в старому давним-давно забутому шурфі, куди спровадив його Іван Федорович укупі з урятованим Юрком... Як відбудовували після фашистської навали шахту, Івана Федоровича щоранку можна було бачити біля прохідної, — сімдесят три роки його не лякали, і обушок на його плечі аж вилискував. Юрко підходив до Івана Федоровича і тис йому руку. — Доброго ранку, дєдушко! — Здоров, Юрку! Як здоровля? — Дякую! Пошли, доле, обушкові вашому многая лєта! — А врубова? — Врубова, дєдушко, у забої машина дорога, а біля чулана нею замахуватись незручно... — Так струмент, кажеш, доісторичний? — Ой, дєдушко, історичний! Та ще ж і історія хороша! — То-то ж бо й є! |