«Земля обработки требуєть»

Остап Вишня

Коли ви йдете з Безпалівки на Пасіки, ви обов’язково зупиняєтесь над нивою, пильно придивляєтесь до неї й міркуєте:

«Що ж ото за штука на цій ниві росте?»

I довгенько так міркуєте, аж доки підійде до вас Митро Хведорович...

— Митре Хведоровичу! Що воно за таке отут посіяно? Здрастуйте!

— Здрастуйте! Оце? Оце так што, мабуть, чи не вівсюг пойшов! Густо взяв! Сіяли овес, а воно не вийшло — завівсюжило.

— А ото?

— То не іначе, как мишій! Бачите, просто вам під щітку дерьоть! Гунька думав ячну кашу їсти, та не вдасться. Мишій не свой брат: хоч кого забьйоть. Покурить нема?

— Є! Закурюйте!

Митро Хведорович — пасічанський «гражданин», у смушевій шапці (температура в затінку 40°), в «бамазеєвій» сорочці, босий і в стьожках замість штанів.

— Були когдась-то штани, — дивлячись на праву ногу, каже Митро Хведорович.

— А по-мойому, будуть ще! — всміхаюсь. — У вас штани в потенції, Митре Хведоровичу! Виростуть. Бачите, ниточка з ниточкою переплітається! Так, дивись, і виснуються!

— Та виснуються. Будуть, бог дасть.

Митро Хведорович — філософ. Знає «одкровеніє Івана Богослова» й навіть коневі хвоста зав’язує «по одкровенію».

— Смієтесь? А чи не так ув «одкровенії» понаписувано? Чи не позасновувано світ божий дротами? Чи не град страшний після посухи пекучої? То ж то бо й є! А ви смієтесь!

Скільки Митрові Хведоровичу років?!

А я знаю?

Може, двадцять сім, може, шістдесят сім!

Митро Хведорович будуть із тих «граждан», що вгадати їхній вік можна тільки або на храмове свято, або на великдень. Коли вони вмиваються... А так — глибока це таємниця!

Ану, вгадайте!

Середній на зріст! Кремезненький! Борода росте й з очей, і з ушей. Волосся копицею. Ні шатен, ні блондин, ні брунет... Якого ж кольору? Хто й зна! «Неопредєльонний»! Коли розтулить губи, здається, ніби він ухопив шість білих-білісіньких квасолин (зуби). Очі? Очі там! Десь за густим лісом, зеленувато-каламутними озеречками. А навкруги них тиша і спокій! Іще раз: спокій і тиша! I ніколи, мабуть, на тих озеречках ні хвиля не пробігала, ні риба не плюскала.

Угадали?!

Ну, скільки ж?!

Двадцять сім?! Сорок сім?! Шістдесят сім?!

Отож-то й воно!

А Митро Хведорович уже Вустю заміж оддав.

— Хоч воно, знаєте, й замужі тепер пішли!

— А що таке?

— Уременні якісь! Недійствительні! Сто п’ятдесят отих лимонів у спалком оддай, а сто тут, у себе! От воно й двісті п’ятдесят! А вона тобі покрутиться-покрутиться, та потім таке: ні вдова, ні молодиця...

— А вам чого турбуватися?! То вже її справа! Не маленька: як хоче, хай так і живе!

— Та то так! Та тепер воно какось-то так пайшло...

Сіли...

— А що воно, Митре Хведоровичу, за знак, що ото нивки ваші так завівсюжило та мишієм укрило?

— То воно от що главноє: земля обработки, як казав оце агроном, требуєть. Ну, воно, мабуть, і правда. Бо без «обработки» самий тобі вівсюг...

— А скільки ви вже хазяїнуєте?

— Та літ, мо, з тридцять, мо, й більше.

— Без «обработки»?

— Та оремо.

— А може б, ви зовсім і не орали, тоді, дивись, готові паляниці росли б?

— Нє, навряд... Он, бачите, жито... Плохувате, що й казать! Так, де-не-де колосок стирчить. То само виросло!

— Як само?

— А так, само! Торік, мо, чули у нас у липні градом геть до коріння оці всі поля вибило. Якраз перед жнивами... Вже дехто навіть устиг і в копи покласти. Так воно як чесонуло, так, повірите, ну голісіньке тобі поле, як бубна. Так ото восени поприорювали, та воно ото й посходило: бог таки не залишив своєю милостю. Так бачите, зовсім плохувате. А думали, що нічого не буде... А я так своє отам на леваді й приорювати не приорював, забув якось. Так тепер таке, що, мать, хліба не буде...

«Земля обработки требуєть!» І Митро Хведорович «обработки требуєть»!