|
Брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся
Остап Вишня
|
I
Давненько вже я народився на світ. І з того часу все живу, живу та ще раз живу. Ходжу, дихаю, дивлюсь, слухаю, їм, чхаю, — і взагалі все те роблю, що роблять усі живі люди. Зустрічаюсь із знайомими, з товаришами, з друзями, і всі вони при зустрічі мене запитують: — Живенькі-здоровенькі? — Та нічого, — кажу, — хвалити долю! Все гаразд! Дихаю, працюю, кахикаю! Як вас бог боронить? — Спасибі! Підскакуємо! — Ну, підскакуйте, — кажу, — на здоров’я! І так увесь час мого такого собі нормального життя. І ніколи мені не спадало на думку при зустрічі з друзями на запитання про моє здоров’я: «Як живете, мовляв, поживаєте?» — відповідати: «Спасибі! Хвалити бога, я вже вмер!» — Як умер? — А так: узяв та й умер! На манір тої пісні:
— Та як же ж так — умер?! Ви ж живий! — По-вашому, живий, а насправді мертвий! — Та як же ж так — мертвий?! Ви ж стоїте, балакаєте, дихаєте, і цигарка в руках! — Е! Це по-вашому так: і стою, і балакаю, і дихаю, і цигарка в руках, а насправді я дуже вже мертвий, остаточно покійник, у труну покладений, землею припечатаний! Лежу собі, й те зі мною робиться, що взагалі робиться з покійником! — Ви жартуєте! — Добрі мені, — кажу, — жарти, коли сам про себе оце некролога читав! — Де?! Якого некролога?! — Де? Ось де! Ось вам газета «Українське слово». Читайте! Та й показав я друзям газету, де було видрукувано мого некролога. Читав я його, читали мої друзі... Та так же ж жалібно написано, та такий же ж я там хороший, та такий то ж я в тому некролозі нещасний, та так же ж мене більшовики мучили, вже мучили, поневірялись із мене, поневірялись, що, ясна річ, не міг я тих тортурів витримати, тяжко зітхнув, підкотив під лоба очі, засовав правою ногою — і помер... І ніколи, мабуть, веселіше мені в житті не було, як тоді, коли я читав про свою смерть. Сміялися ми з друзями, аж на кольки нас брало. І все друзі в мене допитувалися: — Ну, як воно там, на тому світі? — Та нічого! — кажу. — Дуже добре. Волошки, вишні та любисток ростуть. Хрущі над вишнями гудуть. Завідує тим світом гетьман Скоропадський, а Петлюра за коменданта править. А сала та ковбас повнісінькі скрізь липівки! Отакий там той світ... Так ото ми з друзями весело зустріли «певну» звістку про мою смерть! Та хіба тільки в одному «Українському слові» писалося про мою смерть, заподіяну мені більшовиками?! Хіба я не читав про це і в «Краківських вістях», — була така жалюгідна газетка, що виходила на гестапівські гроші в Кракові, коли там ще хазяйнували фашисти?! Та й по інших шматтях паперу, що іменували себе українськими газетами... А ви гадаєте, що я тільки сам такий покійник?! Хіба мало ходить людей тепер оце по радянській українській землі, — ходить, працює, сміється, — що їх українсько-німецькі посіпаки занесли до мартирологу й правлять по них панахиди... Он які, мовляв, звірі більшовики! Бачите?! Чуєте?! Це, сказать, приклад із мого власного життя про те, як нахабно брешуть, як затуманюють очі, задурюють голови легковірним землякам, залякують їх українські хтобільшедасть-націоналісти, щоб і далі творити своє каїнове діло, спираючись, мовляв, на «маси», вижебраковувати «шмат гнилої ковбаси» у своїх теперішніх хазяїв. Така їхня «правда».
II
Давайте ми з вами озирнемося трішки назад... Давайте пригадаємо, чим найголовніше оперували всі націоналістичні проводирі за час, починаючи з 1917 року. Центральна рада... Виголошувала «універсали» про «самостійну Україну», а насправді продала Україну німцям! Запроданство й брехня! Гетьман Скоропадський... Проголосив Українську державу, а сам сидів під охороною німецького фельдмаршала Ейхгорна. Запроданство й брехня! Петлюра... До того вже був самостійник, до того вже будував «самостійну» й ні від кого «не залежну» державу, що самостійнішої й незалежнішої вигадати не можна! А насправді продав Україну Пілсудському та польським магнатам і привів на Україну князів Радзівіллів, графів Браніцьких та Потоцьких під охороною польсько-шляхетської армії маршала Пілсудського. Запроданство й брехня! А хіба ми не знаємо, як продавалися різні отамани й отаманенята царським генералам Краснову, Денікіну, Врангелю, Колчаку?! Кому тільки вони не продавалися за п’ятака самі й не продавали многострадиицьку Україну?! І всі вони кричали: — Будуємо самостійну, ні від кого не залежну Україну! Тільки запроданство, і тільки брехня!
III
Втришия викинув український народ, за допомогою великого російського народу, всіх самостійницько-незалежницьких гетьманів та гетьманенят, отаманів та отаманенят і почав будувати Радянську Україну. Ой леле-леле, чого тільки не чували ми тут, нове, справді народне життя будуючи, від різних панських посіпак, що залишилися, причаївшись на Україні, та проливали сльози за гетьманенятами та отаманенятами, від глитаїв-куркулів та підкуркульників... Як ухвалив український народ по-новому життя перебудувати, по-соціалістичному, організовуючи спільні артільні господарства — колгоспи, — чого тільки не вигадували вороги українського народу? — У колгосп записалися? — Атож! Записався! — Та крий вас мати божа! — А чого? — Таж збави вас, господи, і помилуй! Та щоб ото я на спільному ліжкові спав? Та щоб ото я спільною ковдрою вкривався?! Та щоб ото моїх діточок, бідненьких, маленьких немовляточок, од рідної матері відділяли та в дитячий пастівник залучали?! Та боже ж мій, боже ж мій! Та не приведи, цариця небесная! І що ви собі думаєте, і що ви собі гадаєте?! Та схаменіться, куме, схаменіться! І котяться по щоках у його крокодилячі сльози за бідними дітками-немовлятками, а насправді бачить він за тими дітками триста десятин чорноземлі, що на них він «кахикав» до революції, бачить повні засіки золотої пшениці, бачить «і ставок, і млинок, і вишневенький садок», коні, як змії, воли круторогі та згорблені спини вічно спітнілих та виснажених наймитів! Брехня! Тільки брехня та наклепи! Не повірив український народ крокодилячим сльозам! І зарясніли на вільній українській радянській землі колгоспи... Забуяли великі соціалістичні хліборобські господарства... Без поміщика, без пана, без глитая-куркуля.
IV
Та не самими вишневими садками та ставками й безкраїми ланами пшениці золотої забуяла Радянська Соціалістична Україна... Задиміли на ній заводські димарі, покотився дротами електричний струм від потужних електростанцій, вкрили Донбас — всесоюзну кочегарку — глибокі, побудовані за останнім словом техніки, шахти, перетяв Дніпро-Славуту біля Запоріжжя знаменитий Дніпрельстан, поширились кар’єри й рудні Криворізького залізорудного басейну, поглибились нікопольські марганцеві видобутки... Вугілля, залізо, сталь, алюміній, чавун, марганець... Із відсталої сільськогосподарської країни Україна перероджується на велику індустріальну країну... Академія наук, університети, індустріальні й сільськогосподарські інститути, технікуми, школи... Лікарні, клініки, поліклініки, курорти, санаторії, будинки відпочинку... І все це за три п’ятилітки... А там, за кордоном, за гестапівську та за польсько-шляхетську спину сховавшись, оунівські посіпаки пінять: — Нема України! Нема! Там пустеля, і народ вигибає! Брехня! Тільки — брехня! А що, крім брехні, вони мають?!
V
Велика Вітчизняна війна... Руйнують фашистські загарбники Радянську Україну. Крові й життя не шкодує український народ і за допомогою всіх народів Радянського Союзу захищає свою Батьківщину... А що роблять націоналістичні посіпаки — бандери, мельники, мудрі, левицькі, базяки, донцови, шмуляки, чуйки та інші, до них подібні? Ну, що вони можуть робити, крім запроданства й зради? Вони працюють в гестапо, вони організовують дивізію СС «Галичина», вони шпигуни, кати свого народу. Вони з німецьких автоматів і кулеметів стріляють в українських солдатів, вони розстрілюють старих дідів і бабусь, матерів і малих дітей! І в той же час кричать: — Ми самостійну Україну будуємо! Кати й брехуни! Розгромила Радянська Армія німецьких фашистів, звільнила Радянську Україну, визволила поневолені народи з-під фашистського чобота. Возз’єдналися всі українські землі в єдину велику соборну Радянську Соціалістичну Україну... Здійснилася віковічна мрія українського народу...
VI
І от, маєте, засамостійничались і занезалежничались. Обдурених, заляканих людей запроторили в концентраційні табори по різних окупаційних зонах, де й будують «самостійну українську державу». І коли Радянська влада пропонує оббріханому, затуманеному людові повертатися на Батьківщину відбудовувати зруйноване фашистськими загарбниками господарство, вони з піною в пельках істерично галасують: — Не їдьте! Не повертайтеся! Більшовики відразу вас усіх до стінки! А як не до стінки, то в Сибір, на Сахалін, за полярне коло! На панські п’ятаки, за панську ласку лакеї залякують, б’ють, знущаються з тих, хто зрозумів, куди його завели і що з ним зробили панські посіпаки. — Дітей ваших різатимуть! Не їдьте! А що вони можуть іще сказати?! Вони ще й не те казатимуть, щоб за всяку ціну зберегти видимість, що за ними йде розташована за колючим дротом «маса». — Дітей ваших з цибулею більшовики смажитимуть! І це казатимуть. Чули ми все це! А Радянська возз’єднана Україна відбудовується, загоює страшні рани, фашистами заподіяні, і ось-ось уже, велична й могутня, в дружній сім’ї братніх радянських республік розквітне, як рожа пишна. Вже лунають на Радянській Україні веселі пісні щасливого, вільного народу. І кожного, хто повернеться на Батьківщину з наміром чесно працювати, простить вона, як мати прощає блудного сина, що визнав свою помилку, свою провину перед нею. А панським посіпакам, запроданцям і зрадникам, ніколи не бачити батьківщини! Їхня-бо батьківщина — то лакейські передпокої в панських палацах! Там вони житимуть аж до осикового кілка на їхніх ганебних могилах! |