Запорожці

Остап Вишня

Це — його фах, спеціальність.

А він собі чорнявий, з бистро-лагідними очима, в синьому спецкостюмі й усміхається.

Може, він коли-небудь буває й сердитий, — ми його таким, між іншим, не бачили, але це може бути, бо робота в нього дуже сердита.

Може ж людина розгніватися, коли бачить перед собою гори пошматованих, понівечених металевих конструкцій, що не знати, як за них братися, з якого кінця, — так усе переплетено, перегнуто, погнуто, а йому ж треба за це братися, треба з цього «конгломерату» змонтувати струнко-ажурне плетиво чудесних цехів.

Може, він і сердиться, а проте береться. Береться сміливо й ретельно.

Батьківщина за його роботу по швидкому монтажу металоконструкцій відзначила його.

Це — коли він працював на Уралі.

Так ви гадаєте, що він заспокоївся, повернувшись на Запоріжжя?

Нічого подібного.

Він побачив перед собою тисячі тонн покрученого, погнутого, переплетеного в якомусь диявольському хаосі заліза й сталі і подумав: «Невже ж йому пропадати? Невже ж усю цю масу людської снаги наново переливати, переробляти? Ні, ні, ні! Треба використати».

І під високим лобом, прикрашеним чорнявим волоссям, зразу ж назріває гостра винахідницька думка.

А за думкою вже вимальовується, а потім вибудовується оригінальний верстат для виправлення покручених конструкцій.

І мертве оживає...

Потвора перетворюється на ажурне мереживо...

А колишній дніпропетровський хлопчисько — тепер знаменита людина не тільки на «Запоріжбуді» і не тільки на Запоріжжі та на Україні, а в цілому Радянському Союзі.

А може, та не може, а таки справді, ім’я Марка Івановича Недужка перескочить океани та моря, щоб уславити творчу людську мисль — думку радянського інженера.

Марко Іванович Недужко...

Вчепила йому доля отаке прізвище: Недужко.

Міняємо це прізвище без згоди хазяїна.

Марко Іванович Недужко — не Недужко, а Дужедужко.

І не один раз Дужедужко, а Дужедужедужедужко.

Відбудовані аж тричі ажурні цехи «Запоріжсталі» повік будуть згадувати їхнього автора — Марка Івановича.

Який він собою?

Я ж кажу — чорнявий. І всміхається. Середній на зріст. Голова — кругла.

Як для жінок — симпатичний. Так не з цього боку ми до нього підходимо.

У нього під чорним волоссям, під крутим лобом — думка гостра і розум допитливий.

А це, між іншим, речі не такі вже прості і не такі вже погані. Та й взагалі на Запоріжжі прізвища міняються.

Бригадир, комсомолець, прозивається Недошивко. А як подивишся на графік виконання його робіт, виходить не Недошивко, а Перешивно.

І секретар ЦК ЛКСМУ вручив йому почесну Грамоту ЦК комсомолу не за те, що він «недо», а за те, що він «пере».

Родина Макарових.

Батько — Григорій Єгорович, і дві доньки — Ганна й Олександра.

Забайкальці.

На Забайкаллі в бригаді працювала й мама, Тетяна Григорівна, а як виїхали вони на «Запоріжбуд», мама залишилася дома, — треба ж комусь родинне огнище берегти.

Маму замінила донька — Аня, як її всі на «Запоріжбуді» кличуть.

Каменярі вони. Ні, мабуть, не каменярі, а каменщики, муляри.

Які вони?

Уявляйте їх собі як хочете: хочете — блондинками, хочете — брюнетками, а батька таким собі запорожцем з вусами аж до самісінького пояса — не в тім річ.

Річ у їхній ударній роботі.

Проценти виконання норм вони дають тризначні, — може, двісті, може, триста, — а тільки не забувайте про одне: вісім чоловік підсобних робітників не встигають подавати їм цеглу.

А подивіться ви хоча б на Аню Макарову: дівчинка хороша, симпатична, дівчинка на вигляд не дуже богатир, а серце в неї, сумління, робоча хватка — всього цього на десять богатирів вистачить.

Ім’я її красується в Республіканській Книзі пошани.

З Анею Макаровою в час відпочинку можна, мабуть, потанцювати веселої полечки, але на роботі, на виконанні нею свого робітничо-громадського обов’язку, не беріться її «перетанцювати», бо не «перетанцюєте».

Така вже в неї і в її чудесній сім’ї — у батька Григорія Єгоровича і в сестри Олександри — вдача.

Робітнича вдача! Радянсько-робітнича!

Іван Олександрович Румянцев.

Уславлений бригадир монтажно-трубопровідної бригади.

Чому уславлений?

Що він — бога за бороду впіймав, що всі на будові говорять, що треба працювати по-румянцевському?

Та нічого подібного!

Точний розрахунок, завантаження кожної для себе й членів бригади хвилини, підготовка зарані робочого місця для кожного свого робітника, смілива винахідницька думка — от вам і Румянцев, от вам і румянцевський метод роботи.

Він знає, що можуть і як можуть працювати його друзі-співбригадники: Іван Гаврилович Іванов, Єгор Іванович Мірошников, Михайло Федорович Гармаш, Анатолій Іванович Попенко, Ніна Петрівна Березіна...

А румянцевський метод роботи поширюється на заводі, удосконалюється. І багацько вже є румянцевських «учнів», що перекривають учителя.

За травень, приміром, першість здобула комсомольсько-молодіжна бригада Щербинкіна, яка виконала план робіт на триста процентів і завоювала перехідний Червоний прапор. Бригада Румянцева опинилася на другому місці.

Це — закономірно.

Завжди ученики випереджають свого учителя, бо не стоїть життя на місці, не заболочується допитлива людська думка...

А простору для роботи, для думки, для винахідництва — ой як багато!

На самому тільки «Запоріжбуді» п’ятнадцять квадратних кілометрів.

Люди!

Ми зазнайомили наших читачів з кількома тільки Людьми (з великої літери), що ними пишається наша Батьківщина.

А на «Запоріжбуді» (та хіба тільки на «Запоріжбуді»?!) їх тисячі, їх мільйони.

Підносьте ж келиха за їхню роботу, за їхнє здоров’я!

Будьмо!