«Соліст»

Остап Вишня

Сидите ви, приміром, хоча б у Пролетарському саду в Києві, коли вже надходить вечір, сидите, милуєтесь з задніпровської сиво-синьої далини, з індустріального Подолу, сидите, відпочиваєте.

На душі у вас спокійно й радісно.

Спокійно й радісно, бо ви відчуваєте, як на неосяжних просторах великої нашої Батьківщини могутньо дихає великий творчий труд: крутяться маховики, стукочуть сокири й молотки, розвертаються блюмінги, височать риштування, розлягаються гудровані шляхи, іржуть племінні лошата, ремигають воли та корови, стернями й ріллями котять трактори, золотим зерном наливаються елеватори, ростуть дерева, молодим дзвоном дзвонять голоси мільйонів школярів...

Сидите ви...

Аж ось підходить до вас незнайома людина, грузно так підходить, важко й глибоко зітхнувши, сідає коло вас.

Сидите ви, сидить біля вас незнайомий...

Сидите й мовчите.

Раптом незнайомий звертається до вас:

— Закурити нема?

— Будь ласка! — відповідаєте ви.

Курите ви, курить незнайомий, мовчання, але ви відчуваєте, що незнайомий хоче з вами заговорити.

Коли так:

— Пробачте, — звертається він до вас, — хочу вас про щось запитати!

— Прошу! — відповідаєте ви.

— Пробачте мені за таке дивне запитання. Скажіть, ви в своєму житті коли-небудь що-небудь крали? — запитує вас незнайомий.

Ви знизуєте плечима й усміхаєтесь:

— Справді, дивне запитання. Чи крав я коли-небудь що-небудь? Як вам сказать? Доводилось... Яблука в панському садку в дитинстві крав! Кавуни на бакші... Попадало за це і від діда-бакшівника, і від матері — вдома, як без картуза додому прибіжиш захекавшись.

— Ну, що то за крадіжка? — скрививсь незнайомий.

— Бувши парубком, хотів був наречену, дружину тепер мою, у батьків викрасти, та не вдалося. Уночі мав її був ухопити, а ввечері приводить її теща з криком: «Як у неділю, — кричить, — не повінчаєтесь, так я, трясця вашій матері, товчеників із вас нароблю!»

Так у мене «умикання» нареченої й не вийшло: сама теща привела.

— Ні, я не про те! На роботі бувши, не тягли? Або не мали, як тепер кажуть, неділових зв’язків з ким-небудь?

— А чого це так вас цікавить?

— Та настрій у мене останній час якийсь тривожний!

— А ви де працюєте? — запитуєте ви.

— Та працюю в одному місці!

— Так чого тривожний настрій? Хапонули хіба?

— Було!

— Думали, мабуть, що пронесе?

— Гадав, що пронесе, а тепер бачу, що не пронесе! Строгий тепер народ пішов! Береже соціалістичне добро! Не пронесе! На всіх картах у всіх ворожок виходить казьонний дім і жировий король!

— Так через те ви такий і сумний?

— Тут засумуєш...

Вам робиться противно, ви одвертаєтесь од хапуги.

— А скажіть, — не відстає від вас незнайомий, — як краще: чи чекати, доки поведуть до суду, чи, може, самому прийти в нарсуд та по-чесному: «Судіть! Тягав!». По секрету вам скажу, що я вже потроху привчаю себе до висідки. Комірчина у мене в квартирі є, так я у дверях вічко прорізав, приходжу додому, сідаю в комірчину й привчаюсь потроху. Змінив і їжу. Вареників із сметаною, кажуть, там не даватимуть, так я оце, щоб там не кортіло, в неділю двї макітри вареників одразу із’їв. Ледве одкачали. Тепер про вареники згадати не можу. Поволеньки так од усіх улюблених страв одвикну: переїдом. Так що я прийду туди зовсім підготований.

І важко, тяжко зітхає хапуга.

— Напустили тут мені нудоти! — кажете ви незнайомому. — Не тягніть! А хапонули — відповідайте! Вечір он який! В такий вечір співати хочеться, а не скиглити!

— А я вмію співати! У мене тенор непоганий! Я в нашому самодіяльному хорі солістом був!

«Соліст» одкашлявся й потихеньку почав:

Сижу за решеткой
В темнице сырой...

Ви підскакуєте:

— Та дайте мені спокій! Тут про зорі, про місяць, про сонце співати хочеться, а він...

— Пробачте! Про сонце, кажете! Я можу й про сонце!

Незнайомий трохи подумав, ще раз одкашлявся й почав:

Солнце всходит и заходит,
А в тюрьме моей темно...

Ви схоплюєтесь, кидаете люто хапузі:

— Будь ти проклятий!

І йдете від нього геть.