|
Весна і весна
Остап Вишня
|
I
У Семена Непийводи за цісаря Франца-Йосифа, а потім за маршалка Иосифа Пілсудського було аж два з половиною морги землі. Гуляй, не хочу! А «фільварок» у Семена Непийводи був такий, що так у себе очі й вбирав: і приїжджих, і подорожніх. Дім у Семена Непийводи був такий веселий, що стріха на ньому, як у задерикуватого парубка шапка, була набакир, і як вітер, було, подме, так не тільки стріха цапки ставала, а всенький «дім» метелиці витанцьовував... Танцював, аж стогнав: — Чи впаду, чи не впаду? І був іще на «фільварку» у Семена Непийводи курник, де був табун курей — аж дві курки з півнем. І був іще свининець на випадок, що, може ж, колись пан біг допоможе спромогтися на вепрятко, то тоді: — Йой же ж і солонина в нас! Така ж уже смачна, так у роті й тане! Як у пана Трясцяйомувпупецького! Йой же ж і солонина! Так би казала маленька Стефця, коб пан біг допоміг спромогтися на вепрятко. Та не дуже пан біг допомагав Семенові Непийводі вепрятками. Усі вепрятка пан біг посилав панові Трясцяйомувпупецькому, солонина танула в роті не в маленької Стефці, а в панича Єжі Трясцяйомувпупецького. І як наставала весна, то «газда» Семен Непийвода мусив був на своїх «ланах широкополих» (аж два з половиною морги!) сіяти... А чим виорати-заволочити? — бо не було в Семена Непийводи не те що коня, ба, навіть хвоста кінського. А де ж його насіння взяти? — бо ще ж у великий піст останнє зернятко змолов «газда» Семен Непийвода. І йшов тоді «газда» Семен Непийвода або до статечного хазяїна Пуда Помпи, або до ясновельможного пана Трясцяйомувпупецького, скидав Семен Непийвода шапку ще далеко перед ворітьми хазяйськими чи панськими, чвалав, нахиливши голову, аж до панського чи хазяйського ганку — і заклякав, похилений, перед ганком. — Слава Йсу! — Чого прийшов, Семене? — Насіння! Конячки та плуга, щоб нивку виорати! Одроблю! Може, давав статечний хазяїн чи ясновельможний пан Непийводі коня, плуга та насіння, може, не давав... Як давав, тоді Семен Непийвода, — чи вродить у нього, чи не вродить, — одробляв панам-дукам, доки йому грудей вистачало дихати. А як ці не давали, то йшов Семен Непийвода далі, шукав, хто дасть, і знаходив-таки, бо: «Аби була шия, а ярмо знайдеться!» А весна була як весна: зеленіли дерева, квітли та пахтіли квіти, заливалося веселими піснями птаство, сяяло сонце, радувалася природа навесні. Та не радувався, ніколи не радувався Семен Непийвода, ходив завжди він похилий та смутний, бо ніколи не кидала його думка, що треба йому одробляти панові, що винен він Пудові Помпі, що дружина його почорніла, що його маленькій Стефці завжди їсти хочеться... А надворі весна...
II
Нові часи... Нема цісаря Франца-Йосифа, нема пана маршалка Пілсудського. Як язиком ізлизало «статечного хазяїна» Пуда Помпу, і під три чорти занесло пана Трясцяйомувпупецького. Семен Непийвода уже в артілі «Нові часи». Уже не треба Семенові Непийводі шукати навесні насіння, плуга й конячини, щоб упорати свої два з половиною морги землі. У Семена Непийводи, разом із сусідами-колгоспниками, не два з половиною морги, а три тисячі моргів артільної землі. І на розлогих артільних ланах гудуть трактори, ведучи за собою по три, по чотири сівалки — цілі посівні агрегати засівають артільну землю! Не треба вже тепер Семенові Непийводі ходити позичати насіння, бо цілі засіки артільного золотого зерна чекають, щоб лягти в пухку землю й порадувати колгоспників буйним урожаєм. І тепер надворі весна... І тепер зеленіють дерева, застилають землю пахучим килимом квіти, сяє сонце, заливається веселими піснями птаство, радується й Семен Непийвода, і його дружина, і його донечка. Семен Непийвода тепер не похилий, і не чорна у нього дружина. А Стефця, ланкова артілі, слухаючи соловейка, і собі починає:
І хто кого переспіває: чи Стефця соловейка, чи соловейко Стефцю... Бо надворі весна... Колгоспна весна... |