«Калиновий гай»

Остап Вишня

Стоїть собі повоєнне українське село. Колгоспне село. А в тому селі вже нові хати побудовано, хати під черепицею, з великими вікнами, з просторими ганками-верандами.

Під великими вікнами на клумбах та на грядках цвітуть троянди і цвітуть рожі, горять бузковим полум’ям зелені кущі, пахтить резеда, під легеньким вітерцем тихо погойдуються жоржини, а пишні кущі калинові ніби гарячою кров’ю покроплено.

Цвітуть сади...

Біло-рожева грушо-яблуне-вишнева метелиця водить буйний танок у селі й понад селом.

Село — садок!

«Попід селом тече річка, як скло, вода блищить», а над річкою густі очерети, і запашна осока по заводях, і ряска, і латаття, і білі водяні лілеї...

А у воді риба: і сомки, і щучки, і линки, і краснопер...

На острові серед річки — курінь, під столітньою дуплястою вербою, на вербі сіті рибальські порозвішувано, і жаки, і ятери, а перед куренем огнище, а над ним казанок, а в казанку юшка вариться...

А гусей скільки! І лебеді восени сідають. За єриками, на озерах, гуси збираються, тисячі їх, і лебеді, а качок — як мошви!

Поза селом гаї, дубові, кленові гаї, а поза гаями і перед гаями безкрайні лани золотої пшениці, поля і кукурудзи, і соняшнику, і проса, і бавовнику...

Українське колгоспне село.

В селі в тому, в колгоспному, живуть чудесні люди.

Люди ті, разом із своїми друзями, врятували своє село від фашистських головорізів, відбудували його і працюють там, будуючи нове життя.

Вони люблять своє село, свій колгосп, бо вони там народилися, виросли, вивчилися жити й працювати, — отже, живуть і працюють!

Приїжджі до них гості кажуть про них:

— Які люди у вас гарні! А дівчата, — одна в одну, — стрункі, смаглолиці, таких дівчат я ще не бачив!

І таки справді — хороші дівчатка, і самі вони — єсть, що називається, на що подивитися, а до того ще й у багатьох із них на дівчачих грудях виблискують урядові нагороди.

А як вони співають!

Молоді їхні голоси, вириваючись з орденоносних грудей, лунають понад садами, гаями, очеретами — то сумовито, бо «нельзя рябине к дубу перебраться», то гордовито-весело, бо «честь заслужила з подругами я, ланка — то сила і слава моя».

Перекочуються дівчачі пісні через молоді яблуневі колгоспні сади, стелються зеленими пшеницями, гойдаються на ніжно-молодих віточках юних кленів, дубів, акацій, смерек, берізок.

Радянську владу в тому селі представляє чудесна жінка Наталка Микитівна Ковшик, сувора охоронниця радянських законів, дисциплінований і полум’яний член Комуністичної партії, розсудливий, розумний і енергійний представник народної влади і водночас весела, дотепна, жартівлива жінка й ласкава та ніжна мати...

Ще нема в селі доброго клубу, нема оркестру, а в колгоспі приміщення для худоби не всі добрі, але те все буде, бо про це дбає енергійна Наталка Ковшик, голова сільради. Обов’язково буде й оркестр, бо Іван Петрович Романюк сказав:

— Куплю. Даю слово!

Іван Петрович Романюк — голова колгоспу в тому селі.

Розумний голова, чорновусий, огрядний, колишній сапер Радянської Армії, з орденами за бойові заслуги на війні і з орденом «Знак пошани» за колгоспну роботу.

Двадцять літ головує вже в колгоспі Іван Петрович Романюк.

Як головує?

— Після війни людей із землянок в нові хати вивів, усе господарство на ноги поставив і аж до середнього рівня довів!

І в той же час:

— Що ви мені все Дубковецького та Посмітного під ніс тичете? У мене від них уже нежить хронічний! Хіба я не хочу таким бути, як Дубковецький, і по всіх центральних президіях сидіти, і з членами уряду на портретах зніматись? Не можу я кожному колгоспнику вкласти в голову свій мозок! Не доросли наші! У мене нема часу на екскурсії їздити... Я роблю, день і ніч роблю! А їм усе мало й мало...

А голові на відповідь:

— Нам завжди буде мало, бо ми комуністи...

Колгоспне життя...

Радянський письменник, лауреат, що приїхав до того села пожити й попрацювати, попервах сказав був:

— Невимовна тиша у вас... Спокій, величний спокій...

А воно, виходить, зовсім ніякий там не спокій, а, навпаки, велика боротьба, боротьба нового із старим, боротьба за ще краще життя, за поступ, за культуру, за комунізм.

І які чудесні паростки нового вже повиростали в нашому житті на колгоспних наших селах.

І не тільки в роботі, не тільки в агрокультурі, в обробітку землі, а як перемінилися самі люди, які прекрасні нові риси й ознаки з’явилися в їхніх характерах, у ставленні одного до одного...

Поняття обов’язку, дружби, кохання, поняття громадського й власного — як вони за цей час змінилися, зробилися вишуканими, тонкими, благородними.

Як наші радянські люди розуміють мистецтво: і книгу, і театр, і картину...

І робота, і культура, і почуття — все:

— Уперьод! Тольки уперьод!

О. Є. Корнійчук виїхав з Києва, приїхав до села, подивився, село йому сподобалось.

— Як зветься село? — запитав Олександр Євдокимович.

— Калиновий гай!

— Назва підходяща! Збирайтесь, громадяни! З усім, що у вас єсть, і з хорошим, і з тим, що має покращати! Збирайтесь! Швидко!

— Куди? — перелякано запитав Іван Петрович Романюк, голова колгоспу.

— У комедію! Театри чекають!

— Я так і знав! Р-р-рят!.. — крикнув І. П. Романюк. — Я ж двадцять літ чесно... і голова болить! Дайте хоч пираминдону прийняти!

— Та ви не бійтесь! Я по-хорошому! Беріть пираминдон, беріть глечик з квасом, усе беріть!

— А голову сільради, Наталку Микитівну, брати?

— Я з радістю й сама поїду! — підбігла Н. М. Ковшик.

— Та до нас і гості якраз приїхали: письменник Батура, художник Верба! Як же нам бути?

— А люди підходящі?

— Хороші люди! Лауріяти!

— Беріть і їх! Все забирайте, і їдьмо...

— А рибалок, а бригадира Вітрового?

— Я ж кажу — всіх! До цурки!

— Та вони ж без річки, без куреня, без човнів не можуть!

— За вашими хатами, за річкою, за садками, за всією вашою красою природною талановитий народний художник А. Г. Петрицький уже поїхав! Усе забере! Та ще й підкрасить, — ще кращі будуть!

Тонкий і спостережливий художник О. Є. Корнійчук приніс до театру цілі брили нашого прекрасного колгоспного життя та каже:

— Ось воно яке! Розташовуйте його по мізансценах та показуйте!

Сидиш у театрі і п’єш, буквально упиваєшся всім тим, що бачиш, що чуєш, що переживаєш разом із героями «Калинового гаю».

Простими, запашними словами про складні й серйозні речі говорить автор, а тому, що просто, по-людському сказано, тому воно таке глибоке й переконливе.

А як оригінально, просто й мудро показано й розв’язано почуття дружби між матросом Вітровим і письменником Батурою в дуже складній ситуації кохання до дівчини...

А ставлення матері, Н. М. Ковшик, до кохання доньки Василини з художником Вербою?!

Все це нове, свіже, правдиве.

Одне слово:

— Отак би й мені хотілося!

А як...

Та що — я вам найнявся про «Калиновий гай» розказувати?!

Підіть самі та й подивіться!

Акторська гра?

Правильна гра! Та й уже!

Оцінка глядачів така (я, пробачте, підслухував):

— Ю. В. Шумський? Орел-артист!

— Орел, кажеш? Не орел, а звір-артист! Ти подивись, як Ю. В. Шумський своїм Романюком Кіндрата Галушку з’їв!

Я сам собі й подумав: «Велика була небезпека в Ю. В. Шумського із Романюка Галушку зробити! Блискуче вийшов переможцем! Дав Романюка вірно, кріпко, правдиво, з тонкими штрихами й нюансами».

Н. М. Ужвій?

Один глядач каже другому:

— От урізала Наталія Михайлівна, спасибі їй!

Я не знаю з теорії сценічного мистецтва, що значить термін «урізала», але, судячи з виразу облич у розмовців, з блиску їхніх очей, з усього їхнього захоплення, гадаю, що термін «урізала» — позитивний.

А П. М. Нятко?! Це ж треба «зобразить» таку Агу, що вже її трудно переагакнути!

А В. Добровольський? А Є. Пономаренко7? А Яковченко? А Кусенко? А Братерський?! А... А... А...

Я тут залишу місце, а ви вже всіх акторів (за абеткою) пропишіть самі.

Талановита робота Гната Петровича Юри єсть великим кроком уперед театру імені І. Франка.

Оформлення? Дивився б отак, та й дивився на А. Г. Петрицького, та й дивився! Чудодій! Хоч би хоч раз Петрицький щось погано оформив. Для штуки! Не вміє!

Для глядачів «Калиновий гай» — велика радість.

Єдина в п’єсі небезпека: дехто, як його посилатимуть на село, може замість села піти на «Калиновий гай», а потім доклад напише. І всі повірять, що він на селі був, ще й командировочні дадуть.

Чого від п’єси хочеться?

Хочеться, щоб таких п’єс було багато!

Чого в п’єсі нема?

Того, чого їй і не потрібно!

Спасибі авторові і театрові за хвилини справжньої насолоди.