Многая літа поетові!

Остап Вишня

Шістдесят літ Павлові Григоровичу Тичині.

І зразу всі:

— Кому?! Павлові Григоровичу?! Тичині?! Не може бути!

— Метрика!

— А, що ви там про метрику?! Яка може бути метрика для «молодого, молодого, молодистого»?!

Велика й славна путь поетова.

Багато часу минуло відтоді, «як упав же він з коня» «на майдані коло церкви», та й досі співає поет на радість нашу повним голосом.

Арфами, арфами — золотими, голосними — обзиваються поетові гаї, самодзвонними, і весна йому була й єсть запашна, квітами-перлами закосичена, і був бій вогневий, і як твердо стояв, мов криця, в тому бою вогневому поет, от через що і ровесники, і молоде покоління, віншуючи юне його шістдесятиліття, многоголосим хором, як один, щасливо проказують:

Славим день.
Ми співаєм,
Дзвоном зустрічаєм
День!
День.

Славим день шістдесятиріччя нашого поета.

Приходять поетові друзі, приходить народ, а найрадісніше, що

Ідуть, Ідуть робітники
веселою ходою...

Ідуть, щоб привітати поета.

На світанку життя свого поетичного запитував поет:

Що місяцю зіроньки кажуть ясненькі?
Що шепчуть квітки уночі над рікою?
Про що зітха вітер? Що чують тумани?

Поет хотів знати про все: і про що гомонить струмочок, і про що шепоче листячко, про що очерет дзвонить сумну пісню...

Ой, як багато хотів поет знати...

Про що реве вітер, ридають дерева, плаче травиця, і чиї сльози-роси?..

І все пізнав поет...

А яку ж велику, яку довгу й славну путь пройшов поет, щоб на весь зріст стати, щоб отако розплющеними гостро-ніжними очима глянути довкола й сказати:

Адже це уже не дивно,
що ми твердо, супротивно,
владно устаєм...

Бо нас партія веде, і ми сміливо, упевнено, непохитно

Оживляєм гори, води,
відбудовуєм заводи,
ростемо ж ми, гей!

Ростемо...

В тім-то й сила поетова, в тім-то й слава поетова, що, збагнувши, чого скриплять і ридають дерева під вітром, кому усміхаються рожі червоні, та не тільки сам збагнувши, а й читачам про все це пісенним словом розповівши, він, поет, пішов далі, далі, далі — у громадську путь, у буряну путь, — щоб грізно, громово сказати:

Щасливий поет, що в дні його юності передалася йому радість за нього в очах Михайла Михайловича Коцюбинського...

З яким захопленням згадує поет про своє знайомство з великим письменником-демократом, другом Максима Горького:

...Розіллята
в очах його за мене радість — враз
передалася і мені. Багата
душа його озвалась...

Через оту за поета радість в очах М. М. Коцюбинського так трепетно і ніжно заграли «Сонячні кларнети».

Багата душа Коцюбинського перелилася в юну поетову душу, що розцвіла «Плугом», зашуміла «Вітром з України», налилася по вінця любов’ю до народу, до землі...

Ах,
нікого так я не люблю,
як вітра-вітровіння,
його шляхи, його боління
і землю,
землю свою.

Цілком природно й закономірно, що любов до народу, любов до своєї, до радянської землі привела поета до лав славної більшовицької партії, народної партії:

Збільшовиченої ери
піонери, піонери —
партія веде,
партія веде.

І вже разом із Комуністичною партією, під її проводом народилися «Чуття єдиної родини» і «Сталь і ніжність» для того, щоб «Перемагать і жить».

Шістдесят літ поетові.

Ой, не кажіть про це нікому, бо ніхто не повірить!

Так було:

— Трояндний!
— Молодий!

А хіба це не молодо:

Я одержав нагороду.
Що скажу свойму народу?
Тільки те, що я із ним
буду жить життям одним.

Буду піснею дзвеніти,
і мужатись, і мужніти —
через довгії мости
переходить і рости.

І живе поет одним життям із народом, дзвенить молодо піснею і росте...

З любовію до народу, до партії, з піснями про народ, про партію живе й росте наш поет.

Для того він живе й росте, щоб на повний, на могутній голос заявити:

Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвіла.

Щоб жить — ні в кого права не питаюсь.
Щоб жить — я всі кайдани розірву.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.

Живіть, поете! На радість народові, на славу радянської літератури!

Довгого вам віку та журавлиного вам крику!

P. S. А тепер, дорогий Павле Григоровичу, дозвольте мені вас обняти й кріпко потиснути вашу руку.

Ви не дуже гордіться, що вам уже шістдесят, бо декому вже й шістдесят другий...

І не старайтеся того декого наздоганяти!

Хай вам буде краще рівно двадцять літ. Тоді й декому піде двадцять другий! А це значно, між іншим, веселіше, як шістдесят другий.

Сердечно вас вітаю!